Прийшло марнославство до мудрої людини і каже:
– Давай дружити! Я для тебе тоді все, що хочеш, зроблю!
- І що ж ти для мене зробиш? – Не кваплячись із відповіддю, запитав мудрий чоловік.
- Допоможу стати кандидатом наук!
- А потім?
- Потім – доктором!
- Припустимо. А потім?
- Потім ти станеш професором, академіком! Всі будуть звеличувати тебе, називати великим …
- А потім?
- Як що – постарієш!
- А потім? Ну, проживе моя слава після мене років десять. Але через сто вже й ім’я моє навряд чи хто згадає! А через тисячу років? Через мільйон? То що ж ти можеш дати мені?
Подивилося марнославство на мудру людину, зітхнуло … і пішло шукати того, хто б з ним, не замислюючись про це, подружився!

Дивно, що 100-гривнева купюра нам здається такою великою, коли ми її залишаємо в церкві, і такою малою, коли ми залишаємо її на ринку.

Дивно, що час, проведений за читанням молитв, нам здається таким довгим, а час, проведений біля телевізора, таким коротким.

Дивно, що, читаючи молитву, ми ледь збираємося ﾷ думками, тоді як у розмові з приятелем це не складає ніяких труднощів.

Дивно, що ми так радіємо, коли оголошують додатковий час футбольного матчу, і скаржимося, коли проповідь затягується довше звичайного.

Дивно, що нам так важко змусити себе прочитати хоча б одну главу Біблії, і так легко ми читаємо сто сторінок улюбленого роману.

Дивно, що в концертному залі люди займають перші ряди, а в церкві - останні.

Дивно, що нам так важко вивчити хоч одну молитву, але ми так легко запам'ятовуємо і переказуємо чутки.

Дивно, що ми так легко віримо написаному в газетах, і нам так важко повністю увірувати написаному в Слові Божому.

Дивно, що кожен із нас бажає увійти в Рай і не хоче обтяжувати себе стараннями для його здобуття.

Дивно, що майже кожен із нас одночасно є і суддею і адвокатом. Коли мова йде про чужі гріхи - ти суддя, а коли мова йде про власні гріхи - ти адвокат.

Дивно, що, прочитавши ці рядки, майже кожен із нас вважатиме їх актуальними для інших і разом з тим вони не мають відношення до самого себе.

Приходя в храм, мы видим знакомые лица, иконы, свечи. Сама жизнь в храме идет. Люди ставят свечи, заказывают молебен, некоторые утверждают, что находятся на службе. Как часто оказывается, что обычные вещи, которые нас окружают,  нам совсем не знакомы. Мы так мало знаем о том, что в самом деле  нас окружает.  У любого в Церкви  спроси: «зачем ставить свечи у иконы?» и быстрее всего человек удивится, что Вы вообще об этом спрашиваете.  А  у скольких человек спросите, столько ответов и получите, причем некоторые будут противоположными или невнятными, абстрактными.

о.Алексій ПОТОКІН: Ніякі методики не допоможуть створити парафіяльне життя. Основа приходу - діяльні, ініціативні люди. Якщо таких людей багато, справа йде на лад. А буває, що людина втомиться, благодать її тимчасово залишить, послух перетворюється на тяжку повинність, і справа одразу починає згасати. А коли людина працює з радістю, життя парафії і все навколо розквітає.

Часто люди, які хочуть бути не просто випадковими захожанами, а парафіянами церкви, не гостями в Домі Божому, а дітьми Небесного Отця, ставлять хороше і досить вірне питання: «Чим я можу допомогти церкві?». Це питання показує, що людина ставиться до церкви не як споживач, а дбайливо, як до своєї сім’ї у Христі.

«И произрастил Господь Бог из земли всякое дерево, приятное на вид и хорошее для пищи, и дерево жизни посреди рая, и дерево познания добра и зла» – читаем мы в книге Бытия (2:9). В дальнейшем одно из этих деревьев сыграет ключевую роль в истории грехопадения: именно плод с дерева познания добра и зла вкусит Ева, а потом угостит им Адама, вопреки ясному запрету. В результате оба окажутся изгнанными из рая, отрезанными от другого дерева – дерева жизни.

Зараз часто сперечаються про те, як розуміти перший розділ книги Буття, як співвідноситься він з даними сучасної науки тощо. Але варто задуматися ось над чим: як розуміли ці рядки в контексті того ﾇасу? Сьогодні, наприклад, люди часто задають собі питання: «А чи є Бог?» Для нас перша фраза Біблії - «На початку Бог створив небо і землю» - звучить як відповідь насамперед на це питання. Але стародавній читач був твердо впевнений, що боги існують, і що навколишній світ створений ними. Читаючи ту ж  фразу про створення світу, він, скоріш за все, запитував себе: «А який із богів це зробив і яким чином?»

Коли ви приходите в гості і вам показують сімейний фотоальбом, то вам не обійтися без деяких додаткових коментарів, які допомагають правильно орієнтуватися у змальованих обличчﾏх. Адже сімейний архів є надбанням даного сімейства, так що людина стороння може і не розібратися тут самостійно. Біблія була написана для обраного народу, спадкоємцем якого після пришестя у світ Господа і Спасителя став народ Божий, тобто Церква Христова. Біблія є книга Церкви. І тому розуміти її треба так, як розуміє її сім'я, якій вона належить, тобто Церква.

У Нагірній проповіді Господь Іісус Христос говорить: “Ще не чули ви, що сказано древнім: не порушуй клятви, а виконуй перед Господом клятви твої. А Я кажу вам: не клянись зовсім: ні небом, бо воно престол Божий; ні землею, бо вона підніжжя ніг Його, ні Єрусалимом, бо воно місто великого Царя; ні головою твоєю не клянись, тому що не можеш жодної волосини зробити білою або чорною. Нехай буде слово ваше: так, так; ні, ні, а що зверх цього, те від лукавого” (Мф. 5: 33—37).

Навіщо в Біблії пишуть про всілякі жертви? У примітивному древньому язичництві, звичайно, люди думали, що до божества або духа, як до начальника, без подарунка-хабара звертатися незручно. Але чому жертв вимагав і Єдиний Бог, Якому і так належить весь всесвіт? І чому, нарешті, смерть Христа на хресті описується як жертва особливого роду - хто, кому і навіщо її приніс?