Минуло трохи більше року, як громада села Зазим’я на Київщині після переходу до ПЦУ зайшла в цей храм. Кожне українське приєднання до Православної Церкви України з одного боку – стандартне. Це слідування законодавчій процедурі: голосування місцевих вірян і позитивне рішення, якщо тих, хто проголосував не менше двох третин.
З іншого, кожна така історія – особлива.
Процес приєднання до ПЦУ громади Моспатріархату Зазим’я відбувся через три місяці після звільнення Київщини. Місцеве духовенство МП чинило шалений спротив. А віряни трималися стійко і настійливо вимагали переходу. Вони рік тому знайшли мій телефон, часто телефонували і розповідали, що проросійський священник не буде служити в селі, але інший – україноментальний погодився і вони дуже раді. При цьому настійливо запрошували приїхати, побачити на свої очі, яка у них єдність, як вони хочуть у автокефалію. Тоді у мене не склалося приїхати. Але річниця приєднання до ПЦУ – таки непоганий час для підсумків і можливість усе згадати. Тож я їду до о. Анатолія Слинька у Зазим’я. З храму якраз розійшлися люди після вечірні, і ми сідаємо на лавку біля великої печі…
У МОСПАТРІАРХАТІ МЕНЕ ЗАВЖДИ ЦІКАВИЛО, ЯК ЖИВУТЬ ЛЮДИ «ПО ТУ СТОРОНУ КАНОНІЧНОСТІ»
– Отче, я насамперед хотіла подякувати вам.
– За що?
– За те, що ви не залишили громаду, як інші священники Моспатріархату, коли їх люди йдуть в автокефалію.
– Тих співбратів, хто не пішов, мені сьогодні шкода. Один з них каже мені, що громада захотіла перейти. А я, мовляв, стільки за ці роки на ПЦУ вилив, що мені незручно. Пішов працювати таксистом.
– Залишив людей, замість чесно поговорити, у чомусь покаятися…
– Ну багато з них живуть за московським правилом: послух (єпископу) вищий за молитву. Я, по-перше, мав хорошу освіту. А, по-друге, мене підтримувала дружина. Підтримка матінки дуже багато означає для священника. Часто її позиція до автокефалії – це ключовий фактор. І як правило, чим вищий церковний чин, тим тісніші оці «корпоративні» зв’язки дружини: хтось комусь там кум, сват, брат, хтось родич єпископа. При таких розкладах порвати з москвою важко, бо конфлікт в сім’ї.
– Ваша матінка не з роду єпископа?
– Ні, моя дружина з козацького роду і вона глибоко-глибоко віруюча, ми разом з нею читали псалтир, вона завжди була поруч і я щасливий в шлюбі. Вона з Черкас, а це – одна з гетьманських столиць, і теж, як і я, завжди хотіла духовної незалежності. Єдність у такій темі – особливий дар.
– Розкажіть, прийняти рішення піти з громадою вам далося важко?
– Це процес. І він не був простим, хоча був цілком логічним для моїх мрій. До слова, я коли говорив із священниками, які приєдналися з МП до ПЦУ, то чув таку фразу: я зробив те, про що думав все життя. Тобто людей, які мріяли про автокефалію, було багато і це була глибока мрія. Я коли вчився, то цікавився УПЦ Київського патріархату. Тобто я, як і всі вважав, що він розкольник, нам же згодовували всю пропаганду, ми знали про анафему, дивилися цей фільм про нього. Але мене дивувало інше. Дуже цікаво було, а що ж по ту сторону канонічності відбувається, і як там люди живуть. Пам’ятаєте, що казав один із членів Синедріона про апостола Петра, коли його переслідували? Якщо він не від Бога говорить, то його вчення розвіється само собою. А якщо від Бога, то хто ми такі, щоби боротися з цим. Те ж саме і про Філарета. Філарета робили породженням зла. Але УПЦ КП розвивалося і росло, і Філарет жив. І живе Слава Богу! І я думав, чого ж його ідея не розвіюється ніяк. А якщо не розвіюється, то може вона потрібна?
І от я познайомився з документом «Історико-канонічна декларація Київського патріархату» 2007 року. І там були бездоганно викладені факти та аргументи, що Україна має право на незалежну автокефальну Церкву. Там розглядалося питання канонічних свячень єпископату, це основне питання, яким спекулюють і зараз московські церковні політики. У тій роботі наводилися такі історичні факти, коли до Церкви приймали навіть не тільки людей, які відділилися від неї, а навіть єретиків. Їх приймали в сущому сані. Я просто жив із цим знанням. Але коли був Об’єднавчий собор, то запитував себе: чому при бажанні не примиритися, і на соборі не забути минулі чвари.
Тобто я вмів читати документи глибоко. А ще й критично сприймати дійсність. В МП було помітно, що російські політики впливають на українське питання.
Ці сумніви підсилилися після Томосу. В сусідньому селі Погреби в 2019 році парафія забажала перейти в Українську Церкву. Церковне начальство Московського патріархату дало вказівку зібрати побільше священників, людей, щоб відстояти, допомогти цим двом десяткам людей Мспатріархату у Погребах «відстояти храм». Тобто, перешкодити іншим селянам молитися у їхній же обителі. Ми теж там брали участь від Московського патріархату. І служили там, і чай носили, і варили, і в дискусіях приймали участь.
– Отче, добре, що ви не соромитеся про це розповідати.
– Не знаю, я бачив, як воно робиться, і мав дуже складні почуття. Бо бачив, що оборона храму відбувається не місцевими. При цьому і фірми охоронні задіяні, і собаки великі на території бігали, щоб селян Погребів не пустити в свій храм. Ну той процес, змушував трохи задуматися, чесно кажучи.
– Уявляли себе на місці автокефалів?
– Я дуже симпатизував українцям, коли була автокефальна кампанія, і трошки з такою доброю заздрістю дивився на це. І з надією, коли Томос давали. І не соромився ставити лайки під статусами своїх братів, які так виглядало, вже зробили свій вибір. Пам’ятаю коли мав бути Об’єднавчий Собор, Вселенський патріарх розіслав листи всім архієреям: УАПЦ, Київського Патріархату і УПЦ МП. І була вказівка від митрополита Антонія Паканича збирати ці листи і відсилати назад на Фанар. Я чекав, що ось-ось 10 архієреїв МП візьмуть участь у цьому соборі. Цього не відбулось, на жаль. Але прийшли двоє. І я бачив, як важко було пробратися на цей собор, тому що промосковські спонсори Церкви робили все, щоб нікого туди не пустити. З митрополитом Агапітом, була така історія, що його практично викрав Новінський з Андрієм Деркачем.
Владика Софроній записав відеозвернення, де він вітав собор, але сам не поїхав. (Зараз є дані, що його просто зачинили – ред). Пам’ятаю зустріч з президентом Порошенком в Українському домі, куди не прийшли ієрархи МП. Замість того, вони зібралися в Лаврі в 45-у корпусі, для того, щоб не допустити діалогу. Це все насторожувало, чесно кажучи. Ця зустріч із президентом була, як воля Господня. Як ти зупинишся? Які б посади не займав, який би одяг на себе надягав, а проти Бога ніяк не зможеш піти. Нічого ти не зробиш.
– А потім була війна.
– Так. Моя родина виїхала, а я сам залишався у Зазим’ї. У нас навпроти храму є будівля, де в нас недільна школа, хрестильня. І там є підвальне приміщення, в якому ми приймали зазимців на час обстрілів. Якщо говорити про перший день, ми прокинулися від вибухів, прокинулися в іншій країні.
На ранок ми послухали путіна і вже гостро відчули, як страждає вся Україна. Чули, бачили. І десь об 11 годині дзвонить мені отець Петро Семщук із лук’янівського храму Федора Освяченого. Отець Анатолій, каже, давай щось робити, давай відео запишемо. Кажу, давай запишемо. Ми зв’язалися зі священиками. Кожен в себе в храмі чи дома, записали звернення, де чітко вказали, що ми припиняємо поминати патріарха Кирила, і звертаємося до Онуфрія, митрополита Київського, щоб скликав собор і від’єднався від москви. Хтось вважає це наївним, недостатнім. Але це була перша ластівка непокори і …(він робить паузу)
– Просвітлення духовенства?
– Повернення до здорового глузду та християнства. Деякі з тих отців, які записали звернення, вже через тиждень, на торжество православ’я проголошували в храмах анафему Кирилу, дехто анафематизував російську армію. Це був початок.
Ми проживали місяць боїв за Київ… Жили очікуванням звільнення. Приймали біженців. У цей період я спілкувався з вірянами. І питання від’єднання від москви та автокефалії постало вже перші години війни. Парафіяни підходили, дуже часто питали, чи довго будемо молитися за московського патріарха. Я кажу, вже не молимося, ми ж підпорядковуємося москві. У відповідь чув настійливе: «Коли будемо переходити?».
На що я казав: « Якщо хочете питання поставити, то ходіть в храм протягом місяця, наприклад, і показуйте, що ви віряни». І дійсно, я подивився, що люди почали ходити. Причому не ті люди, які не ходили-не ходили і почали ходити заради переходу, а ті – які їздили або до Михайлівського або до Володимирського собору в Київ. Тобто люди, які вели євхаристійне життя у автокефальній церкві, почали ходити в наш храм. Тому наше приєднання – це був спільний рух, спільна праця.
ЯК ФОРМУВАЛОСЯ РІШЕННЯ ПРО ПЕРЕХІД
– Отче, ваші віряни, коли дзвонили мені, то казали, що попередній настоятель буквально, що чекав росіян. І вони, мовляв, це відчували.
– У перший день війни він сказав, що патріарха Кирила ми не поминаємо. Тому відверто проросійської проповіді не було. Але він родом з Донбасу, і його свідомість була дещо інша. Ну він був переконаний, що російська армія на Донбасі не воює, а коли 2014 року я казав, що ми ж ховали зазимців, то він казав, мовляв, то шахтарі та кияни билися. Але він категорично не хотів у ПЦУ. Тому він зробив свій вибір, а ми зробили свій. Я не хотів переходити, я вам одразу скажу. Я шукав альтернатив. Я розумів прекрасно, що в будь-якому випадку другого Томосу не буде. Але зважитися на такий відхід не просто… Навіть якщо ти мріяв про свою Церкву. Але мене весь час стимулювали віряни. Ми одразу після звільнення Київщини написали лист – звернення від нашого ОТГ до митрополита Антонія Паканича. Мовляв, Ваше Високопресвященство, оскільки війна, ми відмовляємося поминати патріарха Кирила, офіційно це заявляємо. Наші всі священники підписались. І отець Олександр у тому числі. Засуджуємо агресію. І просимо Вас попросити митрополита Онуфрія зібрати собор та проголосити Незалежність. Він запросив мене. Вичитав, сказав, що я займаюсь не тим, чим треба. Замість того, щоб молитися, читати псалтир, Євангеліє, я займаюся політикою. Тобто тональність така: ти ніхто і звати тебе ніяк. Тобто ти не маєш права. І каже: чого ти стрибаєш? Я кажу, я не стрибаю. Через вас не перестрибую. І ми до вас звернулися перш за все. Ви ж наш першоієрарх. Він: ви патріарху Кирилу наказуєте? Я кажу: ми ж до вас звернулися, ваші священики звернулись до вас. Будь ласка, ми ж не перестрибували. А що ж ви там з Пінчуком (мається на увазі чинна опозиція МП Андрій Пінчук – ред.) підписи збирали проти Кирила та за трибунал над ним виступали? Я кажу, ну а ви ж ніякого руху не робите патріотичного. Що ви хочете сказати, що ми не патріоти? Ну, судячи по вашому мовчанню, патріотизму якось не помітно.
– Це була важка розмова?
– Важка, так. Але ж тоді я об’їздив Бучу, Гостомель, Бородянку із гуманітркою. Мені було вже, чесно кажучи, байдуже на його зауваження. 15 травня ми зібралися на збори парафії і вперше поставили питання відходу від москви. Ми вимагали від священновладдя скликати собор. Якщо не буде собору, казали ми, ми будемо ставити питання про зміну юрисдикції. Ми три варіанти майбутнього запропонували. Перший варіант – це від’єднання від москви і існування в автономному статусі. Другий – це юрисдикція Вселенського патріарха. І третій – це приєднання до Православної Церкви України. Отець Олександр категорично проти Православної Церкви України виступав.
Незабаром відбувся собор у Феофанії, де начебто УПЦ позбувалася залежності від москви. Але за ним нічого не послідувало. За тиждень я зрозумів, що то імітація. А у цей час священновладдя спробувало усунути мене з парафії. Сюди приїжджали священники МП, умовляли, переконували зберігати вірність «корпорації», сюди призначили нового священника. До слова, один з тих священників, що тут служив, Володимир Долгіх переїхав до росії потім. Тобто митрополія боролася. Але за мене були віряни.
– Чому люди так до вас прихилилися? Як ви тоді встигли завоювати довіру?
– Довіра складається роками. Я завжди спілкувався українською мовою. Це був маркер для них. У перші часи війни, в 2014-му році, я навіть перестав поминати Кирила. Молився українською мовою молитвами за Україну. До слова, після Томосу я на прохання митрополії теж перекладав деякі богослужіння на українську. Але в храмах МП так і не почали нею молитися. А паралельно я випадково та за нагоди зустрічався із священниками, які вже перейшли до ПЦУ. Вони казали, що щасливі. І завжди хотіли цього. І що не шкодують, що отримали свободу.
ГОЛОСУВАННЯ ЗА ПЕРЕХІД БУЛО, ЯК СВЯТО
– Проголосували ми за перехід 17 липня 2022 року. 804 людини прийшло. Зареєструвалися 804 людини, а проголосувало саме за зміну юрисдикції 780 людей. Знаєте, це був мій особистий Томос. На вибори зазимців приходить десь 900 людей на виборчу дільницю, у нас фактично всі виборці майже прийшли. День був як свято, тому що люди йшли зі сім’ями у вишиванках, з посмішкою. На вибори так не приходили, як сюди йшли. І така тиша була, і організовано так добре було. Потім почався спротив, суди. Ми зайшли в храм 17 вересня.
– Фінансово ситуація змінилася? Якою є економіка парафії?
– Ні, фінансово не надто щось змінилося. Економіка храму залежить від багатьох речей. І від інтер’єру: ми розібрали велику шафу, яка називалась свічний ящик, де треба було тягнутися, щоб купити свічку. Раніше стояло штук 5 карнавок. Ми зробили тільки дві. Людина може кинути гроші, може не кинути. І окрема карнавочка для загальної свічки. Цінника нема, але є рекомендована ціна. Чисто виховний момент: щоб людина бачила, що це її пожертва. Для ЗСУ всі треби безкоштовно, можуть зробити пожертву за бажанням. Коли священник служить весь час, то громада жертвує. Громада хотіла свою Церкву, і радіє, що я перейшов з ними. Моя дружина каже, що боїться відпускати мене в магазин, бо знає, що зі мною всі намагаються поговорити.
– Що після переходу було найважче?
– Я не буду обманювати, частина громади пішла з отцем Олександром, моляться у його помешканні. Але прийшли нові. Ті люди, які казали мені: якщо ми не перейдемо з МП, ми підемо з храму і будемо їздити у сусідні села в храми ПЦУ. Тому громада чисельно не втратила людей. Мені було боляче за тих, хто не залишився, бо я багато зробив для освіти наших вірян. Я ж зорганізував богословські курси, запрошував викладачів, створив недільну школу, видавав газету. На курсах вчилися і літні люди, і там воцерковлялися. Деякі з них пішли з отцем Олександром. Мені було боляче від думки, що історії фейкових старців, зосім, триєдиної Руси виявилися для них дорожчими, ніж те чесне, позбавлене політики, християнство, як ми творимо зараз. Але у мене є все, щоб творити, точніше переформатовувати парафію. І досвід, і віряни, і… віра.
Ми робимо паломництво за маршрутами ПЦУ. Їздили у Видубицький монастир, збираємося у Богуслав на Київщині та до Манявського скита. До речі, наші храми, місця дуже пов’язані із історією України. У мене залишилися викладачі для недільної школи і я навіть видав кілька номерів газети. Незабаром рік, як ми служимо в цьому храмі. І це радість, бути у гармонії зі своїм народом. Коли ЗСУ, приїжджаючи у відпустку, пономарять у тебе, і коли кожну проповідь ти закінчуєш побажанням перемоги нашому війську.
Лана Самохвалова, Київ – Зазим’я
