* * *

МІФ 1. ПЦУ - новітня Церква, яка виникла у 2018-2019 роках

Жодна автокефальна церква не виникала на порожньому місці. Православна Церква України - канонічна спадкоємиця давньої Київської митрополії Константинопольського патріархату. Ця митрополія веде свій початок від Хрещення Русі князем Володимиром. Вже в Х столітті з'являються згадки про Київську митрополію як одну з єпархій Константинопольського патріархату. Пізніше через політичні обставини (спустошення Києва військами хана Батия) митрополит Київський тимчасово переїжджає до Володимира-на-Клязьмі, а потім і до Москви. Проте російські історики нав'язливо називають цю подію «перенесенням київської кафедри до Москви».

У 1448 р. митрополит Київський, який на той час перебував у Москві, йде у розкол і відокремлюється від церкви Матері Константинопольського патріархату. Фактично відбулось розділення Київської митрополії на безпосередньо Київську та Московську частини. Київська митрополія із центром у Польсько-Литовському князівстві залишилась під Константинополем, а Московська пішла у розкол, який було легалізовано лише у 1589 р. А ще через 100 років (у 1686 р.), під тиском складних політичних обставин, Константинопольський патріарх вимушений був надати Москві тимчасові права на керування (а не передати у власність!) Київську митрополію.

При цьому Москві було поставлено певні умови:

• Київський митрополит згадує за богослужінням спочатку Вселенського патріарха, а вже потім Московського (тобто, Київський митрополит фактично виконував роль екзарха Константинополя);
• Київського митрополита обирають «вільними голосами» віруючі Київської митрополії, а Московський патріарх лише його висвячує;
• незмінність територіальних меж Київської митрополії і невтручання в її адміністративну структуру. Зазначимо, що канонічні кордони Московського патріархату було чітко визначено на час його остаточного визнання Константинопольським патріархатом у 1593 році. У той час Київська митрополія була поза цими межами, Практично з самого початку Московський патріарх всі ці умови порушив. Через 300 років, у 2018 р., Вселенський патріархат скасував акт 1686 р., яким тимчасово передавав церковний Київ в управління Москві.

Київська митрополія на короткий термін «повернулась» до Вселенського патріархату, після чого патріарх Варфоломій надав їй автокефалію. Toму caме Православна Церква України є історичною спадкоємницею давньої Київськоï митрополії, яка перебувала у складі Константинопольського патріархату. А от Московський патріархат утворився на базі Московської митрополії, яка з порушенням канонiв вiдкололась від Київської.

МІФ 2. ПЦУ - не автокефальна церква, а митрополія Константинопольського патріархату.

Православна церква України є повноправною автокефальною церквою. Підтвердженням цього є те, що її внесено до диптиху Вселенського патріархату. До диптиху вносять тільки визнані та автокефальні (тобто повністю визнані та незалежні) церкви. А от автономні чи самокеровані церкви в складі інших помісних церков не вносять до диптиху. Отже УПЦ МП немає у диптиху, бо вона є не автокефальною церквою, а лише самокерованою частиною Російської православної церкви.

Саме тому Предстоятель ПЦУ митрополит Київський і всієї України Епіфаній служить літургію разом з патріархом Варфоломієм, тримаючи символ автокефальної влади - жезл. Митрополит Онуфрій, керівник УПЦ МП, на богослужіннях разом з іншими предстоятелями автокефальних церков (тобто, вищими за рангом) не може користуватися жезлом, оскільки він не є предстоятелем автокефальної церкви.

У православному світі не всі автокефальні церкви мають статус патріархату. Так історично склалося, що автокефальні церкви можуть бути патріархатами, митрополіями або архієпископіями. Ще на Вселенських Соборах було затверджено патріарший статус лише п'яти кафедр (Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія та Єрусалим). Патріарший статус також мають Російська, Грузинська, Болгарська, Сербська та Румунська церкви. Такі автокефальні церкви як Кіпрська, Елладська та Албанська очолюються архієпископами. А Польська, Чеська та Українська - митрополитами. Отже, насправді не має значення, який титул у предстоятеля помісної церкви.

Більше того, автокефалія ніколи не надавалася одразу в патріаршому статусі. Спочатку церкви отримували автокефалію на чолі з митрополитом чи архієпископом, а вже згодом, іноді через багато десятиліть, деякі з них ставали патріаpxaтами. Так, наприклад, Румунська православна церква боролася за статус патріархату для своєï автокефальної митрополії 40 років, Болгарська - 7 років, а Сербська чекала на перше патріаршество (в XIII століттi) понад сотню років. Навіть деякі з давніх церков не відразу мали патріарший статус. Наприклад, Єрусалимська церква на патріаршество чекала декілька століть: спочатку вона була митрополією (7 правило I Вселенського Собору), а лише потім піднесена до статусу патріархату (див. 36 правило VI Вселенського Собору).

Тому відсутність патріаршого статусу у предстоятеля зовсім не означає, що церква не автокефальна. Слід лише пам'ятати, що за православною традицією митрополією може називатись і звичайна єпархія (або об'єднання кількох єпархiй) у складі помісної церкви. Проте цю митрополію за жодною ознакою не може бути порівняно з автокефальною церквою у статусі митрополії.

МІФ 3. Томос ПЦУ не справжній.

Український Томос, подібний до томосів інших церков, які отримали автокефалію вiд Константинополя. Саме тому в них i згадано про канонічний зв'язок з Церквою-Матір'ю Константинополем.

• Найчастіше ознаками залежності ПЦУ від Константинополя називають:
• отримання Св. Мира від Константинополя;
• розгляд Вселенським патріархом апеляцій єпископату ПЦУ;
• узгодження святих для вшанування.

Але насправді це є ознаками не залежності, а єдностi православ'я та взаємодії з Церквою-Матір'ю, як це роблять й інші автокефальні церкви.

Святе Миро. ПЦУ отримує Святе Миро від Константинополя так само, як це роблять Александрійський та Єрусалимський патріархати, а також Елладська, Албанська, Польська, Чеська або Кіпрська церкви.Хоча остання до середини XIX століття отримувала миро вiд Антіохійського патріархату. Однак внаслідок погіршення безпекової ситуації на Близькому Сході, варити святе миро у Дамаску перестали, а отже і Антіохійський патріархат отримує святе миро від Константинополя.

Право апеляції до Вселенського патріархату. Його мають Всi без виключення Церкви, адже цей привілей Константинополя встановлено рішенням Вселенських Соборiв (див. 17 правило IV Вселенського Собору).

Kpiм того, необхiднiсть звертатися до Константинополя щодо питань всеправославного характеру прописана як в українському, так і в польському, чеському, елладському, албанському чи болгарському томосах.

Канонізація святих. Для внутрішнього вшанування (тобто, в межах автокефальної церкви) кожна церква сама вирішує питання канонізації святих. І ПЦУ не є винятком. А от вшанування на загальноправославному рівні потребує погодження зі Вселенським патріархатом. І це правило стосується всіх помісних церков, і Російської у тому числі.

МІФ 4. Вселенський патріарх надав Томос з порушенням канонів.

Насправді чітких канонів про надання автокефалії не існує, але є століттями усталена традиція, згідно якоï всi "нові" (не згадані у канонах Вселенських Собоpiв) автокефалії були визнанi (легалізовані) через томоси Константинопольського патріархату. Головна претензiя Москви в тому, що патріарх Варфоломій начебто самочинно вчинив дії на канонiчнiй території Російської церкви. Але це ще одна неправда.

Синод Вселенського патріархату перед тим, як схвалити надання Томосу про автокефалію Україні, спочатку скасував дозвіл вiд 1686 р. на надання Москві права поставляти митрополита для Киïвськоï митрополії (що фактично призвело до анексії Києва Москвою), та відновив свою повну юрисдикцію над територіями, які займала на 1686 рiк Київська митрополія. Далі, як Церква-Мати, Константинопольський патріархат, врахувавши всі канонічні підстави та передумови для отримання Томосу, бажання пересічних вірян, єпископату і кліру загалом, а також всіх гілок світської влади України, надав частині своєї церкви повну незалежність (автокефалію).

В основі цього рішення лежить 34 Апостольське правило, згідно з яким кожен народ повинен знати свого першоiєрарха». Також Вселенська патріархія посилалася на 17 правило IV Вселенського Собору, яке говорить: "за церковними канонами кордони церкви повинні слідувати кордонам політичним".

До речі, саме на ці правила посилалися в РПЦ, коли у 1943 р., на вимогу Сталіна, відновили скасовану Російською імперією автокефалію Грузинської церкви.

МІФ 5. Патріарх Варфоломій не мав права надавати Томос про автокефалію Українській церкві без проведення Всеправославного Собору

Більшість нинішніх помісних церков отримали офіційне визнання своїх автокефалій через томоси від Константинопольського патріархату. Винятками є лише Грузинська та Кіпрська церкви, які отримали томоси від Антіохійського патріарха. Вселенські собори для цього не були потрібні, і канони цього не вимагають. Адже Константинопольський патріарх фактично «розпоряджається» своєю канонічною територією.
Так, Москва отримала грамоту про визнання їхнього патріарха від Константинополя у 1589 р. без проведення Всеправославного собору. Пізніше рішення Вселенського патріарха було підтримано іншими давніми патріархатами - Апександрійським, Антіохійським та Єрусалимським. Це визнання тривало понад 3 роки (до 1593 р.). При цьому тоді існували й інші автокефальні церкви, які не брали участі у процедурі визнання Московського патріархату, а саме: Пєчський патріархат, Мцхєтський католікосат, Західногрузинський католікосат, Кіпрська та Охридська архієпископії. Отже, Московська патріархія сама не має Всеправославного визнання власної автокефалії.
Також без попереднього Всеправославного узгодження Константинополь визнав автокефалії інших православних церков. Сама ж Російська церква у 1970 р. оголосила автокефалію своєї «дочки» - Православної церкви Америки без жодних погоджень з іншими помісними церквами. Це призвело до деяких міжправославних конфліктів, що не спинило РПЦ - вона відмовилась від проведення будь-яких консультацій або погоджень з іншими Помісними церквами. Тому нині Православну церкву Америки як автокефальну визнали (підтиском Москви) лише 5 церков.

МІФ 6. 300 років Українська церква канонічно належала Москві, і Вселенський патріарх це не оскаржував

Вселенський патріархат з самого початку не погоджувався на фактичну анексію Київської митрополії Московським патріархатом. Найяскравіше це виражено у томосі, виданому у 1924 р. Польській Автокефальній Православній Церкві:
«Бо ж написано, що відчуження від нашого Престолу Митрополії Києва й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами; також недотримано того, про що було спільно заявлено щодо повної церковної самодостатності Київського митрополита, який носив титул екзарха Вселенського Престолу».
Коли Вселенський патріарх Димитрій в 1990 році вітав Московського патріарха Алексія II з обранням на патріаршество, він чітко зазначив: «Вселенська патріархія визнає тільки одну канонічну Православну Церкву у встановлених Патріаршим та Синодальним актом в 1593 р., у кордонах Вашої Святої Церкви, тобто Святішу Російську Церкву». Отже, Вселенський патріархат визнає кордони канонічної території РПЦ станом лише на 1593 р., а в той час Київська митрополія перебувала у складі Константинопольського патріархату і не входила до Московської церкви.
Вселенська патріархія до 2018 р. публічно не оскаржувала незаконної анексії Московським патріархатом Київської митрополії лише через складні політичні обставини, а не тому, що визнавала Україну канонічною територією Російської церкви.

МІФ 7. Автокефалію повинна давати РПЦ, бо вона є Церква-Мати

У церковній традиції Церква- Мати - та, яка заснувала іншу Церкву. Спочатку Константинопольський патріархат заснував Київську митрополію. Саме від неї самочинно від’єдналась у 1448 р. Московська митрополія, яка потім стала Московським патріархатом. Тобто, РПЦ не засновувала Київську митрополію, а тому не є Церквою-Матір’ю для України. Історично для України РПЦ не Церква-Мати, а «Церква-донька». Церква-Мати для України - це Константинопольський патріархат. РПЦ ж для Константинополя взагалі «Церква-онука».

Всі новітні автокефалії після Вселенських соборів, в т.ч. й Московська патріархія, отримували свої визнання (томоси) виключно від Константинополя. Російська церква у 1970 р. надала томос про автокефалію Православній церкві в Америці, але ця автокефалія не визнана Константинополем та більшістю помісних церков.

У 1991 р. Помісний собор УПЦ МП під керівництвом митрополита Київського Філаре- та (Денисенка) подав прохання про отримання автокефалії Архієрейському собору РПЦ. Як засвідчує історія - це було помилкою. Адже навіть якщо б Московський патріархат і надав би таку автокефалію, вона була б не визнана Константинополем та більшістю православних церков, як це сталося із Православною церквою Америки, яку нині визнають лише як частину РПЦ.

Окрім цього очікувати на томос про автокефалію з боку Московського патріархату не варто, оскільки можна не дочекатись. Саме це відбулося з Польською церквою, яка під тиском прокомуністичного уряду соціалістичної Польщі, у 1948 р. відмовилась від автокефалії, наданої Константинопольським патріархатом у 1924 р. Москва, у «Акті про воз’єднання РПЦ з Польською церквою» обіцяла найближчим часом надати полякам то- мос про автокефалію, однак так цього і не зробила. Більше того, формально не затвердивши рішення виписані у Акті Архієрейським Собором, Москва фактично схопила поляків на гачок. Вони тепер у будь- який зручний момент можуть сказати, що оскільки не відбулося затвердження, то і автокефалія не дійсна. А оскільки поляки «зреклися» «Константинопольської автокефалії», то вони повинні перебувати у складі РПЦ.

Саме тому українцям не варто сподіватися на автокефалію від РПЦ, оскільки історія свідчить, що Москва обмане - але не надасть томосу про автокефалію.

МІФ 8. Українська автокефалія розколює церковну єдність

Автокефалія - це не розділення чи розкол православної церкви. І свідчення тому - 15 автокефальних церков-сестер у диптиху. Україна має право на автокефалію, оскільки це відповідає православним канонам і таке бажання мають віряни та священнослужителі. Цю ідею підтримують в Україні навіть неправославні. Україна - незалежна та здавна православна країна. Український народ в останні 100 років кілька разів намагався створити визнану автокефальну православну церкву, яка б була повністю незалежна від Москви. Протелише у 2018 році це вдалося. Зараз між Україною і Росією триває війна, тому перебування під російською юрисдикцією повинно бути скасоване.

Окрім того, Україна має морально-історичне право на власну автокефалію. Адже саме Київська митрополія стала джерелом для трьох автокефальних церков: Російської, Польської та Чеської. Російська церква сформувалась, відокремившись від Київської митрополії у XV столітті. Православна церква в Польщі постала у 1924 р. лише тому, що до складу тогочасної Другої Речі Посполитої увійшли українські Волинь, Поділля та Галичина, де переважало православне населення. Це - історичні землі Київської митрополії. Чеська церква отримала свій перший томос у 1923 р. Тодішня Чехословаччина включала в себе і українське Закарпаття, де значну частку становили православні. Це був найбільш православний регіон Чехословаччини. А православ’я на Закарпаття прийшло саме з Київської митрополії.

Отже, митрополія, яка породила три автокефальні Церкви, вочевидь, має право сама бути автокефальною.

ДОВІДКА.

Канонічні права ПЦУ порівняно з УПЦ МП
Православна церква України має незрівнянно більше прав, ніж УПЦ МП. А от «незалежність УПЦ МП в управлінні» - міф, який спростовано новим Статутом Московського патріархату.
Статус церкви серед помісних церков. Згідно з Томосом Вселенського патріарха, ПЦУ є автокефальною церквою. Вона є у диптиху православних церков. Її предстоятеля - митрополита Епіфанія - за богослужінням нині поминають у низці автокефальних церков: у Константинопольському та Александрійському патріархатах та в Елладській і Кіпрській архієпископіях. З часом до цього поминання долучаться й інші православні церкви, які визнають ПЦУ.

Натомість УПЦ МП в жодному диптиху немає, тому у помісних церквах поминають не митрополита Онуфрія, а його «начальника» - патріарха Кирила. УПЦ МП лише «самокерована з правами широкої автономії» церква (такого статусу не знають православні канони - тобто це неканонічна формула) у складі Російської православної церкви. Згідно з новим Статутом РПЦ (глава X), що був прийнятий у 2017 р., «самокерованість» та інші «права» УПЦ МП обмежені фактично до статусу пересічного митрополичого округу Московського патріархату.

Статус предстоятеля.
Предстоятель ПЦУ, Блаженніший митрополит Київський і всієї України Епіфаній, є очільником визнаної автокефальної церкви. Натомість, предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій є лише керівником російських єпархій в Україні, які об’єднані під назвою УПЦ МП. Тому в УПЦ МП на богослужіннях поминають (після 27 травня 2022 р. більша частина парафій перестала поминати) патріарха Кирила як «Господина і отця», а в ПЦУ - митрополита Епіфанія. Відповідно, ім’я предстоятеля УПЦ МП згадується лише після імені Патріарха Московського і всієї Русі (це чітка і недвозначна ознака канонічної підпорядкованості). (В оновленому статуті УПЦ 27 травня 2022 р. поминання Кирила скасовано, проте, оскільки Статут УПЦ офіційно не опубліковано, то це дає право багатьом парафіям та єпископам продовжувати поминання московського патріарха).

Вибори предстоятеля.
На вибори предстоятеля ПЦУ ніхто ззовні не впливає, ніхто не затверджує і не благословляє. Після виборів новий предстоятель, згідно традиції, повідомляє про це предстоятелів всіх інших церков. Це робиться для того, щоб помісних церквах було проведено зміну імені предстоятеля ПЦУ, якого необхідно поминати. Керівника ж УПЦ МП після виборів повинен затвердити і благословити Московський патріарх (п. 5, гл. X Статуту РПЦ). Московський патріарх впливає на цю процедуру, і за церковними правилами, це є ознака не самостійності. Таким чином, вибори предстоятеля УПЦ МП не є незалежними. (Скасовані пункти залежності від МП хоч і скасовані в Статуті УПЦ, але зберігаються в Статуті РПЦ в X главі).

Незалежність у внутрішній політиці.
Статут УПЦ МП затверджує її предстоятель та схвалює Патріарх Московський та всієї Русі. Статут ПЦУ було прийнято 15 грудня 2018 р., і ніхто не заборонятиме ПЦУ самостійно вносити до нього правки без узгодження з Константинополем чи будь-яким іншим церковним центром.

Рішення Синодів та Соборів ПЦУ ніхто не затверджує. А ось рішення Синоду УПЦ МП повинні бути затверджені Архієрейським Собором РПЦ (п. 8, гл. X Статуту РПЦ). Крім того, для УПЦ МП обов’язковими є рішення Синодів і Соборів РПЦ (п.10-11, гл. X Статуту РПЦ).

Вищою судовою інстанцією ПЦУ є її власний Собор Єпископів. Для УПЦ МП - це Архієрейський Собор РПЦ (п. 12, гл. X Статуту РПЦ). При цьому обидві церкви мають право на апеляцію до Вселенського патріарха (9 правило IV Вселенського Собору). Право апеляції у Вселенського патріарха - не є ознакою залежності від нього. Цим правом можуть користуватися всі помісні церкви.

Рішення про утворення єпархій УПЦ МП та визначення її територіальних меж затверджується Архієрейським Собором РПЦ. А от ПЦУ самостійно вирішує ці питання.

Незалежність у зовнішній політиці.
ПЦУ сама визначає свою не тільки внутрішню, але й зовнішню політику. Церква через свого предстоятеля має пряме і безпосереднє спілкування з іншими помісними церквами чи міжцерковними інституціями. УПЦ МП ж залежна від позиції РПЦ і може спілкуватися з іншими церквами лише опосередковано - через Москву. Як, наприклад, це було з Всеправославним Собором на Криті у 2016 році: не поїхала Російська Церква, і не поїхала делегація УПЦ МП. На міжправославній арені ПЦУ представляє інтереси України, а УПЦ МП, як частина делегації РПЦ, - Росії.

Отже, не можна говорити про те, що ПЦУ начебто має менше прав, ніж УПЦ МП. Натомість, УПЦ МП приймає лише ті рішення, які погоджені з Москвою або не протирічать політиці РПЦ. Коли у 2009 р. УПЦ МП спробувала самостійно вирішити проблему розколу та організувала спільну комісію з УПЦ Київського патріархату, це рішення викликало обурення в Москві, і роботу комісії було припинено. Ось така «незалежність».

Навіть Собор УПЦ який в умовах війни Росії проти України вимушено пройшов 27 травня 2022 року зробив лише "косметичні" правки Статуту УПЦ. З якого хоч і виключив пункти про зв'язок з РПЦ проте додав посилання на Грамоту патріарха Олексія від 1990 року, де вказується, що УПЦ спілкується з православним світом через РПЦ.

МІФ 9. ПЦУ - це неканонічна розкольницька церква

Канонічність церкви характеризується головним чином співпричастям з іншими помісними церквами, співслужінням між священниками та єпископами різних помісних церков та можливістю вірян брати участь B таїнствах в інших автокефальних церквах. Проте представники Московського патріархату говорять, що ПЦУ отримала автокефалію 3 порушенням канонів. При цьому ніхто не наводить ці конкретні канони, які були порушені. Але історія всіх автокефалій доводить, що в кожному конкретному випадку застосовуються різні канони задля найкращого врегулювання церковних нeпорозумінь. Вселенський патріарх при наданні ПЦУ Томосу про автокефалію врахував всі можливі канонічні порушення. По-перше, Київську митрополію було тимчасово повернуто в юрисдикцію Церкви-Матері Константинополя. Це дало Константинополю право самостійно вирішувати долю своєї «доньки». По-друге, Вселенський патріарх, користуючись своїми канонічними привілеями, розглянув апеляції предстоятелів УПЦ Київського патріархату та УАПЦ, і визнав недійсною анафему, накладену РПЦ на патріарха Філарета та відновив в єпископському сані Філарета (Денисенка) та митрополита Макарія (Малетича). Отже, всі єпископи та священики, висвячені в цих церквах, отримали всі відповідні канонічні права, а віруючі позбавились принизливого статусу «розкольників».

В помісних церквах є підтримка і Константинополя, ПЦУ. Тому поступово відбувається визнання української автокефалії іншими церквами сестрами та офіційне встановлення євхаристійних відносин. Тобто, з точки зору інших помісних церков, ПЦУ не є розкольницькою чи неканонічною.

МІФ 10. Таїнства ПЦУ - безблагодатні

Усі священнодії ПЦУ є бладатними як і Таїнства будь-якої іншої визнаної автокефальної православної Церкви. Святий Дух так само діє в ПЦУ, як в інших церквах. Щоб усунути будь-які сумніви в канонічній повноцінності ПЦУ, Вселенський патріарх окремо визнав священницькі та єпископські сани ПЦУ. Саме тому після Константинопольської, з Православною церквою України встановили євхаристійне спілкування Александрійстка, Елладська та Кіпрська церкви. Визнання і є підтвердженням дійсності таїнств.

Після визнання ПЦУ її віряни можуть вільно відвідувати Грецію, Кіпр, Єгипет чи навіть Афон, брати там участь у таїнствах.

Сьогодні ПЦУ організовує паломництва до святинь Греції, де українські прочани можуть повноцінно долучатись до літургії та приймати Тіло Христове та
Кров Його зі спільної Чаші.

МІФ 11. Єпископи та священники ПЦУ не мають канонічних висвячень

Єпископат і духовенство Православної церкви України мають абсолютно законні та відповідні канонам свячення. Представники УПЦ Київського патріархату свої свячення ведуть від нині почесного патріарха Філарета, який до створення УПЦ КП був штатним ієрархом Російської православної церкви. З точки зору православного віровчення, під час таїнства рукоположення благодать Святого Духа дається один раз і назавжди. Ніякі рішення земних соборів нeздатні наказати Святому Духові відійти від священника або єпископа та забрати священицьку благодать.

Наведемо цитату з Катехізису, затвердженого Синодами Константинопольської та Елладської церков: «Якщо хрещення одне і не повторюється, так і священодне, іраз передане залишається незгладимим від того, кому передано; також, як і рукоположення або висвячення, раз здійснене, не повторюється, якщо тільки скоєно правильно, хоча і від іновірних».

Це саме стосується і УАПЦ, яка веде своє походження головним чином від ієрарха РПЦ митрополита Іоана (Боднарчука). Окрім того, там є лінії апостольського наступництва від митрополита (а пізніше патріарха) Філарета (Денисенка) та патріарха Мстислава (Скрипника). Останній свою хіротонію отримав по лінії архієпископа Полікарпа (Сікорського), який був представником Польської Автокефальної Православної Церкви. А Польська церква отримала Томос про автокефалію від Вселенського патріарха y 1924 році.

Вселенський патріарх Варфоломій, відповідно до 17 правила IV Вселенського Собору, розглянув апеляції кліриків УПЦ КП та УАПЦ. Оскільки різниці y віровченні з православною церквою не було, то їх свячення були визнані. Навіть ті, які були вже здійснені B канонічній ізоляції. Таке вже бувало в історії церкви. Наприклад, І Вселенський Собор таким чином відновив y спілкуванні Мелетія Фіваїдського та висвячених ним кліриків.

МІФ 12. Єпископат ПЦУ визнали і прийняли неканонічно - без покаяння в розколі

У кожному конкретному випадку Церква, користуючись принципом церковного блага (ікономії), сама вирішує, в який спосіб краще подолати церковні розділення. УПЦ КП та УАПЦ, через політичні обставини, понад 25 років знаходились поза канонічним спілкуванням 3 усіма іншими помісними церквами. При цьому розділення було через незгоду великої кількості православних українців бути залежними від Московського патріарха. Відповідно, Московський патріархат не погоджувався з необхідністю надання української автокефалії. Отже, розділення має не богословську, a адміністративну причину.

1 правило Василія Великого розрізняє єресь, розкол та самочинне зібрання. Це залежить від ступеню дійсності хрещення: «Бо правдиві поклали приймати Хрещення, яке ні в чому не відступає від віри, тому інше назвали вони єрессю, інше — розколом, а ще інше - самочинним збіговиськом».

Здавна не можна було приймати хрещення лише єретиків. На жаль, Московський патріархат y своїй боротьбі проти української автокефалії оголосив хрещення в УПЦ КП та УАПЦ недійсними, а вірян - нехрещеними. Але ж B цих церквах He було викривлено віровчення, тому вважати їхніх єпископів та вірян єретиками не можна. Покаяння необхідно, якщо після відокремлення в таких церковних групах відбувається спотворення сповідання віри, відречення від благочестивих обрядів Церкви, настанов святих отців та встановлено нові звичаї. Цього не було ані в Київському патріархаті, ані B УАПЦ.

Вселенський патріарх не міг вимагати покаяння Від УПЦ КП чи УАПЦ, адже канонічно вони не відокремлювались від Вселенського патріарха і не змінювали віровчення.

Але перед Російською церквою, від якої відокремився Київський патріархат, спроба покаяння все ж була. Ще у 2017 р. предстоятель УПЦ КП, на той момент патріарх Філарет, написав листа до Архієрейського собору РПЦ, в якому просив вибачення та всіх вибачав. Також він просив відновлення євхаристійного та молитовного спілкування. Проте Московський патріархат, через власне жорстокосердя та бажання помсти, категорично відкинув це прохання. Тому УПЦ Київського патріархату та УАПЦ вимушені були звернутись до Вселенського патріарха.

Покаяння в Священному Писанні має духовне значення «переосмислення» (метанойя). Тобто покаяння відбувається тоді, коли єпископи або церковна спільнота щиро бажають закінчити своє окреме існування та примиритись 3 іншими помісними церквами. Це і сталось y 2018 p., коли єпископи УПЦ КП, УАПЦ та деякі з УПЦ МП звернулись до Церкви-Матері з проханням відновити церковне спілкування. Отже, покаяння мало місце, і тому стверджувати, що ПЦУ визнали без покаяння - неправильно.

ДОВІДКА. Як інші помісні церкви приймали «розкольників» y сущому сані В історії Церкви було дуже багато розділень, і відомі різні підходи до припинення розколів. Наведемо лише декілька.

Болгарська церква.

Після самочинного оголошення автокефалії y 1872 p. БПЦ перебувала y розколі. При цьому Константинополь засудив етнофілетичну єресь, яка спонукала болгар до відокремлення від Константинополя. Вся церква та болгарський народ були відлучені від церковного спілкування. Тобто, формально Болгарська церква була не тільки в розколі, але і в epeci. Визнання її відбулось лише B 1945 р. без жодного покаяння y розколі чи єресі.

Російська православна церква.

На початку 1920-х років російська еміграція за кордоном створила Російську Православну Церкву Закордоном (РПЦЗ або «зарубіжники»), яка остаточно відокремилась від РПЦ y 1927 p. «Зарубіжників» більше семидесяти років вважали «безблагодатними» розкольниками та навіть єретиками. РПЦЗ також дуже ворожe ставилась до РПЦ Церкви обмінювалися анафемами одна одній. Опісля того, як за вирішення питання взявся особисто президент РФ Володимир Путін, обидві ворогуючі церкви припинили взаємну конфронтацію 2007 р. Церкви визнали одна одну і об'єдналися. Причому без покаяння з боку РПЦЗ, пересвячень її єпископату та без зняття взаємних анафем. Просто було підписано акт про взаємне визнання та об'єднання. Тобто Російська православна церква об'єдналася з тими, кого вважала розкольниками, без покаяння і пересвячень.

Польська Автокефальна Православна Церква.

У 1990 р. до лона Церкви були прийняті y сущому сані представники т.з. «Португальської православної церкви». Це відгалуження від РПЦЗ, яке отримало архієрейські хіротонії від грецьких розкольників - старостильників. Прийняття відбулось без покаяння та пересвячень.

Сербська церква.

Подібний випадок був Сербській церкві. У 1991 р. y спілкування без покаяння та пересвячень був прийнятий сербський архієпископ із США Іриней (Ковачевич). Свою єпископську хіротонію він отримав від представників тоді невизнаної Української Автокефальної Православної Церкви. Очолював комісію із діалогу з «розкольником» попередній патріарх Сербський Іриней.

Якщо в історії помісних церков були випадки, коли духовенство з розколу приймалося у сущому сані, то чому має бути виняток для України? Чому від українців вимагається «покаяння»?

Митрополит Шемокмедський Йосиф Грузинської православної церкви (13.01.2019 р.):

Митрополит Цілканський Зосима Грузинської православної церкви (27.12.2018 р.):

МІФ 14. Визнання ПЦУ – великий розкол світового православ'я та єдності Церкви

Жодна автокефалія не порушує єдності Церкви. Усі автокефальні Церкви спілкуються між собою та беруть участь у спільній Євхаристії — це і є головна ознака єдності православ'я. У 1943 р. РПЦ під впливом Сталіна визнала автокефалію Грузинської православної церкви. Ніхто при цьому не говорив, що руйнується єдність Церкви, адже співпричастя не розривалося. Світове Православ'я не розділилось, коли інші церкви отримали автокефалію, не розділиться воно і зараз, коли ПЦУ здобула Томос. Єдине, що сталося – так це усвідомлене та цілеспрямоване самовідокремлення Московського патріархату від Світового Православ'я. Адже саме ця Церква розірвала євхаристійне спілкування з деякими помісними церквами, які визнали ПЦУ. Немає підстав говорити про розкол Світового Православ'я, скоріше відбувається відкол Російської православної церкви – через її гординю та амбіції Московського патріарха стати першим у сім'ї православних церков.

Намагаючись залякати українських вірян, Москва вдалася до грубої маніпуляції. Вона заявила, що вихід із юрисдикції РПЦ – це розірвання стосунків із Світовим Православ'ям. Вона ототожнила Московську патріархію з усією повнотою православ'я. Це серйозна єресь – коли політичне та національне ставиться вище за церковне. Назва цієї єресі – етнофiлетизм, який був засуДжений ще наприкінці XIX століття.

Розуміючи це все, Москва почала сварити помісні церкви між собою, щоб не допустити спільне визнання ПЦУ. РПЦ і досі погрожує тим, що вона сама може зібрати Всеправославний собор та оголосити Вселенського патріарха єретиком. Саме таку незгоду православних церков між собою щодо визнання ПЦУ Москва і називає «великим розколом». Але жодна з помісних церков досі не розірвала стосунки з Вселенським патріархом та не засудила його як єретика. Понад те – Константинопольський патріархат не розірвав Євхаристійне єднання із Московським.

МІФ 15. Автокефалія - це шлях в унію

Російська пропаганда завжди лякала унією, коли православні українці хотіли отримати церковну незалежність від Moскви. Це говорили і на початку 90-х років XX ст., і у 2008 р., говорять про це і зараз.

Православна церква України не збирається зраджувати православ'ю. Не для того православні українці стільки років страждали, терпіли та боролися за автокефалію, тобто церковну незалежність, щоби тут же від неї відмовлятися і переходити в підпорядкування Риму.

ПЦУ виступає за порозуміння та діалог з греко-католиками, однак про адміністративну єдність чи входження до структури Римо-Католицької церкви мова не йде. Православна церква підтримує добросусідські відносини, при цьому кожна церква існує окремо.

Водночас РПЦ неодноразово говорила, що Римо-католицька церква є канонічна, має апостольську спадкоємність єпископів та дійсні таїнства. Отже, Москва приписує ПЦУ те, що сама робить і говорить.

ДОВІДКА. Чому митрополит Епіфаній на літургії поминає патріарха Кирила? Чим це відрізняється від аналогічного поминання в УПЦ МП?

Митрополит Епіфаній, як предстоятель автокефальної церкви, за богослужінням (тоді, коли моляться за предстоятелів інших Церков) згадує всіх очільників автокефальних церков, серед яких є й «Московський патріарх Кирил». Це передбачено Томосом про автокефалію:
«... Кожний Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України повинен поминати за давніми Переданнями святих Отців наших Вселенського Патріарха, Блаженніших Патріархів та інших Предстоятелів помісних Православних Церков, уряду Диптихів, згідно з канонічним порядком».
Отже, це є поминанням як ієрарха рівного собі. Митрополит Епіфаній, очолюючи автокефальну церкву, поминає патріарха Кирила (поминав до початку відкритої війни РФ проти України) як очільника іншої автокефальної церкви. Це є стандартна практика. Так само роблять очільники інших церков.

Однак в ПЦУ лише митрополит Епіфаній читає диптих з поминанням православних предстоятелів (в тому числі і патріарха Російського). На звичайних парафіях віряни моляться лише за владику Епіфанія та свого єпископа, а всіх канонічних предстоятелів автокефальних церков не згадують.

Натомість в УПЦ МП не дивлячись на так звані зміни в Статуті УПЦ від 27 травня 2022 року багато парафій і аріхєреїв продовжують поминати патріарха Кирила не як одного з 15 предстоятелів помісних церков, а як «Великого Господина і Отця». Тобто, в УПЦ МП за нього моляться як за свого предстоятеля – фактичного очільника церкви, до складу якої входить і УПЦ МП. І це не просто традиція — це є обов'язкова норма Статуту РПЦ (пункт 6 глави Х) та Статуту УПЦ (пункт 5, розділу V).

МІФ 16. ПЦУ – це політичний проект («церква Порошенка»)

ПЦУ є Церквою Христовою, а не церквою Петра Порошенка чи якогось іншого політика. ПЦУ вдячна та шанує зусилля п'ятого президента України у сприянні об'єднанню православних та отримання автокефалії.

Водночас Петро Порошенко є почесним, але простим вірянином, не займає в ПЦУ жодних керівних посад та ніяк не впливає на управління ПЦУ.

Наявність імені Петра Порошенка у Томосі — це данина традиції та поваги до політичного діяча, за сприяння якого відбулись значні зміни в статусі церкви. Так, в «Уложенній Грамоті» патріарха Єремії II, якою засновувався Московський патріархат, згадується ім'я московського царя Феодора Івановича (сина Івана Грозного). Однак ніхто ж не говорить, що Московський патріархат — це церква сина Івана Грозного.

Подібні згадки про світських правителів є у томосі Румунської церкви.

Там вказано ім'я короля Румунії, відзначається діяльність королівського уряду та особлива роль міністра церковних справ і народної просвіти – Димитрія Стурдзи.

Православна церква України продовжує свою розбудову і після зміни влади в Україні. Вибори ніяким чином не вплинули на функціонування ПЦУ. Вже після виборів президента та парламенту у 2019 р. ПЦУ отримала перші визнання з боку автокефальних Церков.

У 2018 р. численні російські світські високопосадовці їздили до помісних православних церков агітувати проти визнання української автокефалії. Вони цього навіть і не приховували. Голова Комітету Держдуми Росії Сергій Гаврилов 8 червня 2018 р. брав участь у роботі Священного Синоду Елладської православної церкви. Як він сам визнав, метою його візиту до Афін було «не допустити українського сценарію». Місяцем раніше – 7 травня 2018 р. – предстоятеля Елладської церкви архієпископа Ієроніма відвідав посол Росії в Греції Андрій Маслов. 6 червня 2018 р. до патріарха Антіохійського Іоана Х Сирію завітав інший депутат Держдуми – Дмитро Саблін. Сам Саблін потім стверджував, що «патріарх виступає проти церковного розколу в Україні».

10 грудня 2019 р. екс-міністр оборони Греції заявив, що між Грецією та Росією існувала політична угода: Москва захищає грецькі острови від окупації Туреччиною, натомість Афіни не визнаватимуть ПЦУ. Тобто, Російська держава втручається як в українські, так і в світові церковні справи і включає протидію становленню ПЦУ у різні політичні угоди.

Американська та європейська дипломатична спільнота дійсно уважно слідкують за православними церковними подіями. Це пов'язано з тим, що церковний фактор сильно впливає на політичне життя країн. Оскільки Росія погрожує «православним країнам», намагаючись домогтися не визнання ПЦУ, світова дипломатія має право протидіяти російському тиску та забезпечувати захист вільного волевиявлення помісних церков. У цьому й полягає участь американської або європейської Дипломатії в підтримці визнання ПЦУ.

Проте, якби не було канонічних підстав для отримання Томосу, не було мільйонів вірних УПЦ Київського патріархату, УАПЦ та прихильників автокефалії в УПЦ МП, які десятиліттями прагнули Визнання і церковної незалежності, ніхто б не міг «пролобіювати» жодної української автокефалії.

МІФ 18. Сприяючи отриманню Томосу, українська влада втручалась в церковні справи

Згідно зі ст. 35 Конституції України та ст. 5 «Закону про свободу совісті та релігійні організації», «церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави» (а не держава від церкви). При цьому держава здійснює державну політику в сфері релігії, що не є «втручанням у справи церкви».

Отже, допомагаючи українським православним віруючим в отриманні Томосу про автокефалію, українська держава не втручалась у релігійні справи, оскільки вона не займалаСЯ ніякими богословськими Чи канонічними питаннями, не Визначала умови об'єднання і правила проведення Собору, кількість делегатів, текст чи базові положення Томосу тощо. Єдине, що зробили всі три гілки влади у державі — це звернулися до Вселенського патріархату з проханням задовольнити прохання і мрії мільйонів віруючих в Україні. Тобто, держава на законодавчому та дипломатичному рівні лише сприяла здійсненню мрії українців. Крім того, влада взяла на себе технічну організацію проведення Об'єднавчого Собору 15 грудня 2018 р. (в тому числі через погодження на проведення в приміщенні Святої Софії).

Така діяльність світської влади повністю відповідає чинному законодавству. Адже вже згадуваний Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (стаття 30), зобов'язує державні органи «сприяти участі релігійних організацій у Міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах із міжнародними релігійними центрами та зарубіжними релігійними організаціями». Такого сприяння потребували передусім УПЦ Київського патріархату та УАПЦ, діалог з якими на всеправославному рівні було заблоковано Московською патріархією. Отже, влада України у 2018 р. діяла в рамках чинного українського законодавства, яке виключає будь-яке втручання світської влади у церковні справи. Також не було втручання у внутрішні справи УПЦ МП.

МІФ 19. В ПЦУ націоналісти — примушують молитися українською

Мовою богослужіння в Українській церкві є українська мова, адже ПЦУ – це Церква українського народу. Проте, якщо громада звикла чи має бажання проводити богослужіння іншою мовою, то вона має на це право. У Православній церкві України вже чимало прикладів використання громадами інших мов у богослужіннях. Є громади, які перейшли з Московського патріархату і захотіли залишити церковнослов'янську мову. На Буковині для румуномовних віруючих благословляється за потреби використовувати і румунську мову у літургіях. Також у 2019 р. у ПЦУ був висвячений на єпископа елладський клірик Епіфаній (Дімітріу), для грецької діаспори. Відповідно в ПЦУ може використовуватись і грецька мова.

Натомість у Московському патріархаті виступають за церковнослов'янську мову богослужіння, іноді навіть кажуть, що «Бог не розуміє української». В УПЦ МП богослужіння українською мовою дозволено з благословення нині покійного митрополита Київського Володимира (Сабодана). Але донині не погоджено переклад, а тому українська мова практично не використовується.

У Православній церкві України вояки Української Повстанської Армії (яких і називають бандерівцями) не канонізовані. ПЦУ, як і інші автокефальні церкви, канонізує тих чи інших особистостей виключно за святість їхнього життя та високий духовний подвиг. Церква не забороняє своїм вірним шанувати тих чи інших політичних героїв, проте варто пам'ятати, що шанування національних героїв автоматично не робить їх святими. Православна церква з обережністю ставиться до канонізації І дуже детально та ретельно Вивчає життєвий шлях кожної історичної особи – кандидата на канонізацію.

Втім, іноді на новітніх іконах дійсно можна побачити зображення історичних постатей, які у когось можуть викликати нерозуміння або навіть обурення. Але, по-перше, ці постаті Зображені як звичайні люди, а не святі, як певний історичний антураж. По-друге, це давня церковна традиція – віддавати шану церковним меценатам або історичним постатям на іконах. Хоча, дійсно, щодо деяких персонажів з минулого в суспільстві може не бути спільної думки.

Натомість в Росії розповсюджується, наприклад, ікона з зображенням Євгена Родіонова, солдата Російської армії, який загинув у Чечні. В РПЦ Родіонова відмовились офіційно канонізувати через непідтверджені обставини загибелі. Проте йому написані ікони та встановлено дату його місцевого вшанування як мученика за віру.

Крім того, в Росії для вшанування написано ікону Богородиці з зображенням гонителів Церкви – генералісімуса Йосифа Сталіна та радянських полководців, які командували фронтами під час Другої Світової війни. Попри весь цинізм, перед іконою звершують молебні священники РПЦ.

МІФ 21. ПЦУ фальсифікує документи про перехід парафій та захоплює храми

Переходи громад від Московського патріархату до Православної церкви України — це волевиявлення самих вірян, які живуть у тому чи іншому населеному пункті та ходять до свого храму. Люди самі, з різних причин, обирають, чому вони хочуть належати до визнаної у православному світі автокефальної Православної церкви України, а не залишатися в залежності від церковного керівництва у Москві. Громада, яка складається з вірян кожного населеного пункту, сама має право вирішувати долю храму.

Православна церква України чекає та охоче приймає усіх православних віруючих, проте нікого насильно не змушує обирати канонічне підпорядкування. ПЦУ поважає вільний вибір більшості громади, а також поважає право меншості, яка не бажає змінювати юрисдикцію і хоче і надалі перебувати у складі Московського патріархату.

Законодавство передбачає певну процедуру переходу церковної громади до іншої Церкви. Це проведення зборів вірян, голосування за перехід не менше 2/3 голосів та оформлення переходу у державного реєстратора. Але у Московському патріархаті категорично не приймають вибір вірян і часто оголошують зібрання громади недійсними або ж проводять «альтернативні» збори «справжніх віруючих» тощо.

Задля протидії переходам УПЦ МП може залучати своїх священників з інших сіл чи районів та силовий актив. Вони приїжджають агітувати проти переходу до ПЦУ, зривають голосування, перешкоджають проведенню богослужінь в храмах. Це і є спроби рейдерського захоплення парафії у її законних власників — вірян.

ДОВІДКА. Чому зміна юрисдикції релігійної громади — це не «перехід віруючих до іншого храму молитися»

Це маніпуляція та грубе порушення базових прав релігійної громади, яка має право змінити юрисдикцію у своїй повноті, а не тільки у виборі кожного окремого вірянина.

Відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» кожен має право на свободу віросповідання. Загальна декларація прав людини тлумачить поняття «свободи віросповідання» як право кожного вірянина «змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів» (стаття 18 Загальної декларації прав людини).

Тобто, кожна людина в Україні має захищене право не тільки сповідувати, але й змінювати релігійні переконання, у тому числі і релігійну належність до іншої церкви. Це можна робити не тільки індивідуально, але й разом з іншими, тобто цілою громадою. Тому коли представники УПЦ МП чи їхні прихильники пропонують бажаючим змінити юрисдикцію просто індивідуально переходити до іншої церкви, а храм залишити їм, то вони порушують релігійну свободу, а саме право людини на вільну зміну релігії разом з іншими віруючими.

Православна церква України: міфи та реальнiсть