У сучасному соціокультурному і громадянському значенні - людина, яка потрапила в економічну, політичну, духовну й іншу залежність від іншої людини, втратила свої права, свободу дії. Той, хто сліпо виконує волю вищестоящої особи, осіб, плазує перед ними.
У переносному значенні раб - той, хто повністю підпорядковує чому-небудь свою волю, вчинки і т. ін..

Походить від латинського слова раб („слав”, „саклаб”) За однією із версій звідси з'явилася назва слав'ян. Слав'янами називали переважно людей, які жили на Русі. Таку назву ій дали античні автори через те, що саме з Північної Припонтиди (Причорномор'я) стародавні Греція та Рим отримували рослих, сильних біловолосих рабів і рабинь (славів).

Поняття „раб" у Біблії.
I. Старий завіт.
1. У Старому Завіті поняття „раб" вживається як звичаєве слово для раннього (дітоводного) суспільства переважно у побутовому, економічному  значенні. Тут раб сприймається як атрибут економічного, сімейного господарювання. Авраам - мав рабів (Бут. 20:14, 21: 10). Давид мав рабів ( 2 цар 6: 20, 22), проповідник має рабів (Еккл. 2:7). Сини ставали рабами за борги (4 Цар 4:1).
Згідно Старого Завіту, Бог врегульовував стосунки рабства серед людей  наступним чином:
- звільнив ізраїльтян від рабства (Вих.. 13:5, 20:2);
- надавав основні права рабам, які входили в Завіт Божий (Бут. 17:12, 13);
- установлював єдине правосуддя (Іов. 31:13);'
- раби могли бути наслідниками (Бут. 15:2, 3).

II. Новий Завіт.
У Новому Завіті рабство серед людей описﾾво розглядається у суспільному аспекті як поширене явище у Римській імперії (ДІлн. 16:16, 19. 1 Кор. 7:21, 1 Тим. 1:10). Але характеристика і цінностний контент рабства в ньому кардинальним чином змінюється
Рабство від інших людей, людини, як повне підпорядкування своєї волі та вчинків на основі страху, боязливості в контексті всього Нового Завіту осуджується і навіть вважається гріхом.
В аксіологічному значенні Новий Завіт дає принципово нове розуміння рабства. Він показує, наскільки недосконалим був і сам принцип духовного життя старозавітної релігії, яка часто-густо утверджувалася на „рабсько-найомній" психології людини. Старий Завіт, особливо П’ятикнижжя, був релігією з яскраво вираженим матеріалістичним ухилом. Показником духовного рівня старозавітної релігії є обіцянки та Господні (Адонаєєві) погрози, які давались Ізраїлю за порушення ними отриманих від Бога (Ягве) Закону. В нагородах та погрозах переважно міститься глибокий їх земний характер, відсутність будь-яких духовних цілей, вчення про Царство Боже. Характер старозавітної релігії змінюється в Псалтирі та у книгах пророків.
У Новому Заﾲіті Ісус Христос рішуче змінив сам принцип відносин між людьми, заклавши любов до всіх - незалежно від власності, національності, віри та статі - наріжним каменем їх взаємовідносин. Тому Новий Завіт насичений вимогами взаємовідносин між існуючими на той час господарюючими суб'єктами лише на основі любові (Агапе) між рабом і хазяїном (паном): пани повинні бути справедливими до рабів (Кол.4:1, Єф.:6:9); раби повинні підкорюватися своїм панам (Тип 2:9.10, 1Пет:18, Єф6:5-8), при можливості вони повинні отримати економічну свободу (1 Кор. 7:21). Тобто економічно людина може бути рабом лише у вузькому спектрі залежності від пана, але в ніякому разі не в духовному.
„Раби, слухайте господарів своїх у плоті зі страхом і трепетом, у простоті серця вашого, як Христа, не з показною тільки прислужливістю, як чоловікоугодники, а як раби Христові, виконуючи волю Божу від душі. Служіть щиро, як Господу, а не як людям, знаючи, що кожен одержить від Господа в міру добра, яке він зробив, чи раб, чи вільний. І ви, господарі, поводьтеся з ними так само, стримуючи суворість, знаючи, що і над вами самими і над ними є на небесах Господь, у Котрого немаﾔ упередженості ". (Єф.6:5-9).
Новий Завіт стверджує, що    якщо навіть людина перебувала чи перебуває у соціальному статусі раба душа її повинна залишатися вільною.
„Раб і господар (пан) єдині у Христі (1 Кор. 12:13, Гал.3:28, Кол. 3:11, Фан. 15:16).
Тобто Новий Завіт у соціальному і духовному сенсах рішуче виступав як проти самого явища рабства, так і відносин рабства між людьми „Не ставайте ж рабами людей" (1 Кор.7:24).
Бути рабами людей в стані холуйства, лакейства, плазування, хамства, іншої духовної залежності, у християн, особливо, у православ'ї - вважається гріхом.
Біблія допускає рабство лише перед законом-самого незначного із усіх видів нашого рабства.

Поняття рабства в контексті аскези.
Православна аскеза грунтується на вивільненні від залежності, рабства гріха. Апостол Павло називає людину, яка жила гріховно - рабом.(Рим 6:6). По самій своїй тварній природі ми раби гріха (Рим.6:16,17), залежні від людських пристрастей. Наймізернішим із рабства — бути рабом своїх пристрастей. Вивільнення від свого егоїзму, гріховних почуттів, бажань веде до внутрішньої свободи від рабства. Блаженний Августин підкреслював з цього приводу: «Велика свобода — бути в стані не грішити, але найбільша свобода  — не бути в стані грішити.» Така свобода досягається лише за умов правильного духовного життя, яке робить віруючу людину здатною до спілкування з Богом. «Хто вмер для гріха, той житиме в Бозі. Звільнившись від гріха ви стали рабами праведності.»(Рим.6:18)

Християнин - раб Божий.
Людина потен­ційно володіє лише відносною свобо­дою. Абсолютною свобо­дою володіє лише Бог — вільне духовне начало. Усві­домлення, що Ісус Христос є не просто учитель мора­льності, не просто Бог, як Абсолютний Розум, Творець, Спаси­тель, Прийдешній Судія, а й Вседержитель, від Якого залежить твоє життя тут і зараз  — є основою християнської віри загалом І православної зокрема. Віруюча людина завжди відчуває свою залежність від Бога Вседержителя. Зазначимо, принагідне, що невіруючої людини, якщо вона психічно нормальна, в природі просто не існує. Отже, людина за своєю суттю не може бути абсолютно незалежною, тобто не може не бути рабом. Вибір для неї лише в тому - чиїм: своїх пристрастей, а значить і людей, або ж свого вільнﾾго духовного начала? «Раб, покликаний в Господі раб визволенець господній, так само покликаний вільним є раб Христовий.» (1Кор.7:22)
Поняття раб Божий несе в собі і онтологічний аспект. Єднання людини з Богом, духа людського з Духом Божим є сутністю релігії, основою релігійного досвіду людини і підкреслює безумовну значущість і первинність духовного начала в її житті та в придбанні нею його смисла. Відчуття єднання з Богом, зі Святим Духом є відчуття святості не лише як готовності перемагати «похоть плоті, похоть очей і гординю житейську» (1Ін.2:16), хоч і дﾻя людини це вкрай важливо, адже Апостол Павло зазначав: «Але нині, коли ви звільнитесь від гріха і станете рабами Богу, плод наш є святість, а кінець життя вічне, а дар Божий житя вічне у Христі Ісусі, Господеві нашому.» (Рим.6:22), а й як реалізацію та практичне втілення своєї Богоподібності та Богопризна­ченності. Святість - це не лише активне заперечення, відсутність всякого зла, не лише зусилля у проявленні Іншого світу невидимого, Божого, але й непорушне утвердження світової реальності через її освячення, що є силою, перетворюючою не лише людину, але й світ загалом так, що «буде Бог все у всьому»(1 Кор.15:28). Все це досягається свідомим та повним розчиненням, усвідомленим, буквально рабським служінням досконалої любові, що є синонімом Самого Бога, бо «Бог є любов, і той, хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, а Бог - в ньому.»(1Ін.4:16), досконалої правди, совісті, справедливості, свободи ,правди тощо. А це означає, що бути рабом любові - бути самою любов’ю, бути рабом совісті, справедливості, свободи, бути самою совістю, справедливістю, свободою, правдою. Бути свідомим рабом Божим означає бути Богопроявленим.http://www.cosmos-print.ru/typography/print-directory.htm

Проф. Кушерець В.І.