Відтак маємо розуміти, що кожна посвячена річ, яку використовують під час богослужінь, зазвичай, є певним прообразом, знаком, символом чогось більш суттєвого та важливішого. Можливо, не завжди помітного, зрозумілого чи очевидного всім на перший погляд. До речей, що мають символічне значення, безумовно, належить і кадило : один із найбільш вживаних предметів церковного богослужбового життя.
Що ж таке кадило?
Кадило – предмет богослужбового використання, необхідний для здійснення кадіння : розкурювання в храмі чи поза ним пахучих речовин. Ззовні воно має вигляд металевої чаші з кришкою на ланцюжку, всередині якої приготовлені розпечені вуглинки. Під час служби священнослу-жителі кидають в кадило пахучу речовину – ладан, а по цьому, особливим чином розхитують його, тримаючи за верх ланцюжка. Саме таким способом розповсюджується навколо священика пахучий дим – фіміам.
Під час богослужінь кадіння мають право звершувати усі три священні чини : єпископи, священики та диякони. При чому останні завжди перед початком кадіння беруть на це благословення від старших по сану зі словами : «Благослови Владико, кадило!». Лише отримавши благословення, диякон може звершити це сакральне дійство. При архієрейському богослужінні кадіння часто звершує сам єпископ. В такому випадку два диякони супроводять його зі свічками: один йде перед, а інший – після нього. Священика, котрий кадить, зазвичай, супроводжує тільки один диякон попереду.
Важливо зауважити, що кадило та панікадило – це різні речі. Панікадило – це велика люстра у храмі, найбільший церковний свічник, що звисає зі стелі в середній частині церкви. Ладан – це духмяна, пахуча смола з дерев Сходу, що використовується для кадіння. В давнину існувало кадило для домашнього використання мирянами – т.зв. «кацея». Воно позбавлене ланцюжків, але має довгу ручку.
Історія кадила
Історія цього богослужбового предмету сягає корінням ще часів Старого Завіту. Сам Господь повелів Мойсею зробити в Скинії жертовник, на якому б в особливо урочисті моменти богослужінь, переважно раз на рік, первосвященик спалював дорогоцінні ароматичні речовини. Саме ладан Богонемовляті Христу як Богу, принесли мудреці зі Сходу разом із золотом та смирною у Вифлеємську стаєнку. Святий Іоан Богослов у Об’явленні своєму видінні в Небесному храмі бачив ангела з золотою кадильницею.
Духовне тлумачення змісту кадіння
За тлумаченням святих отців вогонь, як речовина, котра палить і зігріває, духовно зображає собою Божество. Тож кадильний вогонь символізує Божественну природу Христа, а вугілля – Його людську природу. Ладан є духовним символом щирих та гарячих молитов до Бога. За іншим тлумаченням кадило символізує собою Пресвяту Богородицю, котра зуміла вмістити в Собі Невмістимого Христа-Бога. В багатьох молитвах Діва Марія названа «Кадилом Благовонним». Саме кадіння в Святому Писанні означає силу, що відганяє злих духів (Тов. 8, 2-3), Славу Божу (2 Пар. 5, 14) та приношення молитов Богу (Псалом 140, 2).
Приймаючи від прислужника кадило, священик благословляє його рукою та читає молитву, в якій розкривається християнське розуміння суті новозаповітнього кадження : «Кадило Тобі приносимо, Христе Боже наш, як приємний запах духовний. Ти ж прийми його в пренебесний Твій жертовник і зішли нам благодать Пресвятого Твого Духа».
Існує кілька способів кадіння у храмі. Передусім розрізняють велике та мале кадіння. Під час великого кадіння священнослужителі обкаджують вівтар та увесь храм, а на малому – лише вівтар, іконостас та людей з амвону. Кадіння священних предметів та ікон означає наше шанування Бога та святих, а також ревні прохання до них про заступництво. Якщо служителі кадять людей, то це означає любов і благословення Боже до християн – Дітей Божих, носіїв Благодаті Пресвятого Духу. У відповідь на кадіння прийнято схиляти голову. Хреститись при цьому не потрібно. Так само не варто повертатись задом до вівтаря, коли священнослужителі звершую-чи повне кадіння храму, дійшли до притвору і кадять людей від вхідних дверей. Достатньо просто повернути голову в бік отців, або трохи стати боком.
Ще про вигляд та історію кадила
Вигляд кадильниці – пристрою для воскурення фіміаму - у різні часи змінювався. Від старозаповітнього жертовника-стола нині кадило набуло значно скромніших розмірів. Однак, церковна історія зберегла цікаві зразки подібних церковних аксесуарів. В житті папи Сільвестра І (314-335) записано, що імператор Костянтин Великий передав у дарунок Латеранській базиліці три золотих кадила, вагою п’ять кг. кожне. Одне з них було прикрашене 49 шматками коштовного каміння. Цілком ймовірно, що подібні речі було важко використовувати під час богослужінь, і вони мали більше символічне значення, аніж практичне. Десь з того часу в історичних матеріалах зустрічаються свідчення про наявність в храмах стаціонарних кадил, неймовірних розмірів. У книзі архієпископа Новгородського Антонія «Паломник» (XII в.) розповідається про те, що за його часу в храмі Святої Софії в Константинополі на особливо урочисті богослужіння, принаймні на тих, що був присутнім сам імператор, в храм особливими отворами подавався кадильний дим.
Вважається, що нині найбільшим в світі кадилом є т.зв. Ботафумейро, що протягом вже 700 років використовується в соборі Саньяго-де-Компостела в Іспанії. Його канатом прикріплено до стелі. Кадило має 160 см. висоти та важить не менше 80 кг. Для його наповнення потрібно 40 кг. вугілля. Після розпалення Ботафумейро розхитують вісім служителів у багряних одежах. Швидкість руху кадила може досягати 60 км.год. Є припущення, що така неймовірна конструкція була необхідна для того, щоб заглушати сморід від тіл тисячі немитих паломників.
Висновок
Не дивлячись на скептичне ставлення протестантів, сектантів та атеїстів до зовнішніх виявив богошанування православ-них, відкидати сьогодні в богослу-жінні кадіння, цю давню практику християн, було б доволі нерозумно та необачно. Кадіння приготовляє нас до молитви, налаштовує на правильний молитовний настрій. За словами проф. Михайла Скабалановича «Фіміам возносить наш розум до Престолу Божого, куди він потрапляє разом з нашими молитвами».
Який це разючий контраст між скупими протестантськими зібраннями в «домах молитви», де за дотепним словом одного літератора, можна вловити безліч різноманітних запахів: від українського борщу до російської квашеної капусти: все для людей, але не для слави Божої. Дійсно, якщо Бог хоче когось покарати, то спочатку відбирає половину розуму.
З давніх-давен людство вважало спалювання дорогоцінних пахощів перед престолом – однією з найважливіших прийнятних фізичних жертв Богу. Ніщо краще не символізує стремління християн до духовного світу, як тонкий і майже непомітний дим, що прямуючи від землі до неба, непомітно зникає на наших очах. Тож нехай же символ запаленої кадильниці з пахучим фіміамом, завжди нагадує нам про потребу власного духовного росту, роблячи наше духовне життя більш повним та свідомим.
