Що важливіше - ходити до Церкви чи бути хорошою людиною?

  • Оцініть матеріал!
    (1 Голосувати)

Сьогодні багато людей хоч і не заперечують віру, хоча і визнають Бога, але з церковним життям не мають нічого спільного, вважаючи, що Бог у них в душі, і шукати Його потрібно саме там, а не в побудованому людськими руками храмі.

Відразу пригадується один епізод з моєї священицької практики. Дружина одного чоловіка вирішила привести його до церкви. Вона вже й сама ходила кілька разів до церкви: була на сповіді, причащалася, а чоловік її відмовлявся. Ось одного разу стоїть вона у храмі  дуже засмучена, а  чоловік – поряд з храмом, але не заходить. Я вирішив піти познайомитися з ним. Дуже хороший, приємний чоловік, але відмовлявся зайти, тому, що у нього «Бог в душі». Я помолився про себе, та й думаю: «Ну що йому зараз сказати?». І раптом мене осяяло, я кажу: «Скажіть, а снідаєте ви теж в душі?» Він якось так замішався, задумався і дуже ніяково каже: «Ні». Тому подумайте над цим, віра – це те, що повинно проявлятися практично, віра не може бути теоретичною, вона повинна бути живою, підтвердженою життям, безпосередньо нашими вчинками. Але чому не можна виявляти віру практично, просто живучи по совісті, намагаючись виконувати заповіді, роблячи добрі справи? Багато хто з нас вважає, що набагато важливіше бути хорошою людиною, ніж регулярно ходити до церкви.

Що значить бути хорошою людиною?

Це дуже відносне поняття, всі люди хороші. Бог створив все своє творіння хорошим, і людина є вінець творіння, найдосконаліша його частина. Людина може бути подібною до Бога, вона є образом Божим – кожна людина! Незалежно від того, чи знає вона про це, чи ні, чи намагається знайти в собі цей образ Божий і здійснити його, наблизитися до Бога, стати схожою на Нього, стати Йому рідною. Цього Господь чекає від нас, щоб ми уподібнилися Йому. А в цьому сенсі кожна людина – хороша, і не просто хороша, кожна людина прекрасна, людина – це досконалість.

Але в повсякденному значенні хорошу людину, ще називають «порядною людиною».  Це дуже відносне твердження, всі ми для когось хороші, а для когось – не дуже. Можна бути, скажімо, чудовим лікарем і кепським сім'янином, нестерпним в особистих відносинах. Можна бути готовим на самопожертву заради своєї Батьківщини, і в той же час, жорстоким, нещадним і не мати милосердя до ворога. Це хороша людина? Для кого хороша? Церква не закликає нас бути добрими, більше того, бажання «бути хорошим» – це дуже небезпечно. Бажання бути з кожною людиною хорошим – це не любов до людини, а догоджання і лицемірство. Про це говорить сам Господь у Євангелії: «Горе вам, коᄏи всі люди будуть говорити про вас добре». Людина пристосовується до іншої людини, щоб справити на неї гарне враження, тим самим залишити про себе добру згадку, на це витрачається дуже багато душевних зусиль, і це страшна річ. Христос в Євангелії таких людей називає смутними лицемірами.

Ми покликані не для того, щоб бути добрими, а для того, щоб бути святими. Це зовсім інший вимір людського духу. Паскаль, французький філософ і вчений, говорить, що умовно можна розділити всіх людей на праведників і грішників. Праведники, каже Паскаль – це ті, хто вважає себе грішниками, а справжні грішники – це ті, хто вважає себе праведниками, відчуває себе хорошою людиною. Саме тому вони не бачать своїх вад, не відчувають, як вони віддаляються від Бога, від любові. Тому, що любові завжди повинно бути мало, повинна бути велика спрага в любові. Любов – це коли я завжди в усьому шукаю власну провину, в якихось обставинах, у спілкуванні з людьми, у сімейних, у професійних відносинах. Я відчуваю, що у мене завжди не вистачає любові. Ми покликані Богом - «Будьте святі, як Я святий». І в цьому сенсі хороший – це той, хто постійно відчуває себе, умовно кажучи, поганим, «недостатнім», бачить свої вади – брак віри, надії, благочестя, молитовності, і, звичайно, любові. Загалом, в будь-якій творчій справі так – тільки-но людина починає задовольнятися, виникає самовдоволення, яке обмежує її творчі імпульси, і людина завмирає, застигає, її творчий вогонь не освітлює більше її життя.  Уявлення про те, що достатньо бути тільки хорошою людиною, дуже страшне і обивательське. Але, слава Богу, Господь допомагає нам відчути цю свою недостатність через певні обставини, коли ми бачимо, що у нас немає любові до людей, що ми не можемо встояти перед якимись спокусами, піддаємося їм – це теж милість Божа. Таким чином, найголовні­ший гріх – це самовдоволення, це себелюбство. Воно є протилеж­ним любові. Любов – це невдово­лення собою, це свідомість власної нікчемності, малості, і святі – це люди, які все життя жи­вуть у свідомості власної малості, саме тому їм стає доступною велич Божа. Церква не закликає нас бути добрими, це найглибша помилка. Церква допомагає людині відчути якраз свою грі­хов­ність, відчути глибоку пору­шеність особистості, глибоку хворобу особистості. І Церква, одночасно, виявляючи цю хворобу, її і зцілює.

Чому ж тільки Церква може зцілити людину? Чому вона не може вряту­ватися сама, навіщо бути частиною Церкви?

Треба для себе усвідомити  що таке Церква. Питання мирської людини, для якої Церква – це щось незрозуміле, чуже, абстрактне, далеке від її реального життя, тому вона і не ходить до неї. Апостол Павло відповідає на це питання так, як ніхто більше не зміг відповісти за всю історію людства: «Церква є тіло Христове…», при цьому уточнює – «…стовп і утвердження істини». І далі додає: «Зосібна ви члени!» (1Кор 12:27), тобто члени цього організму, частинки, клітинки, так би мовити. Тут вже відчуваєш якусь дуже глибоку таємницю, це вже не може бути чимось абстрактним – організм, тіло, кров, душа, робота всього тіла і підпорядкованість, зорганізованность цих клітинок. Ми підходимо до питання ставлення до віри в Бога людини мирської і людини церковної. Церква – це не стільки юридичний інститут і громадська організація, скільки, це те, про що говорить апостол Павло – якесь таємниче явище, спільність людей, Тіло Хрисツове.

Людина не може бути одною. Вона повинна належати до якогось напряму, філософії, поглядів, світогляду, і якщо в якийсь час відчуття свободи, внутрішнього вибору, особливо в молодості, стає цікавим для людини, то досвід життя показує, що людина не може добитися в житті нічого одна, їй потрібно мати якесь коло, якусь соціальну спільність. На мій погляд, цей  індівідуалістічний мирський підхід до «особистого»  Бога поза Церквою – просто ілюзія людська, це неможливо. Людина належить людству. І та частина людства, що вірить в те, що Христос воскрес, і свідчить про це –  і є Церква. «Будете Моїми свідками аж до краю землі», – говорить Христос апостолам. Православна Церква це своє свідчення здійснює і під час гонінь здійснювала, ця традиція зберігалася покоління­ми людей за різних обставин.

У Православній Церкві є дуже важлива річ – це реальність і тверезість. Людина постійно вдивляється в себе і не своїм власним шляхом досліджує себе і навколишнє життя,  а просить допомоги і участі в своєму житті благодаті Божої, яка як би просвічує все його життя. І тут дуже важливиᄐ стає якраз авторитет традиції, тисячолітній досвід Церкви. Досвід живий, дієвий, і діє він в нас через благодать Духа Святого. Ось це дає інші плоди та інші результати.

Проте, як часто ми бачимо одну тільки зовнішню «церковність», а на ділі - відсутність любові і якусь закостенілість. Скільки людей справно відвідують церкву, але живуть зовсім не по Євангелію. І сповідь їх нерідко формальна, а причастя здійсню­ється лише для людського ока.  В той же час, зустрічаються приголомшливі люди, зовсім далекі від церкви, навіть переконані атеїсти, але живуть на ділі, а не на словах істино християнським життям.

Так, таке можливо, але це непорозуміння в будь-якому випадку. Тобто людина щось зрозуміла у своєму житті. «По плодах їх впізнаєте їх», «Не кожен, хто каже до Мене:« Господи! Господи», увійде в Царство Небесне, але виконує волю Отця Мого Небесного», – каже Христос.  Коли людина намагається воцерковитися, вона наче змінює оболонку, одягає довгу спідницю, відрощує бороду або ще щось таке, а її сутність, внутрішній світ залишається незмінним. Вона зберігає себелюбство, зберігає відчуженість від людей.

Що важливіше - ходити до Церкви чи бути хорошою людиною?Якщо людина формально ставиться до себе, замало уваги приділяє своєму внутрішньому світу (таких людей теж багато, на жаль), то для неї і сповідь формальна – перерахування вчинених гріхів. Людина не усвідомлює саме небезпечне – вона просто хоче бути «добренькою».  Хоче бути хорошою у власних очах, бути в злагоді зі своєю совістю, товаришує з людьми. Для неї буде страшенним розчаруванням раптом стати нікчемною, далекою від великих якихось речей. І людина несвідомо противиться такому страшному знанню, вона вибудовує психологічний захист, вона намагається сховатися від самої себе, від Бога. Тому для неї простіше назвати якісь гріхи, ніж спробувати зрозуміти, в чому ж вона винна насправді.

Якщо ж людина прийшла до церкви лише тому, що їй хтось порадив це зробити – така модель сприйняття себе і свого місця в житті  глибоко противна християнському відношенню до життя загалом. Може воно так і залишиться, на жаль.
І атеїст, який, по суті своїй, християнин і несе в собі любов, радість – це теж непорозуміння, тобто нерозуміння свого призначення. Це атеїзм ілюзії, коли людина не розуміє, про що вона говорить. Коли починаєш спілкуватися з такою людиною, з'ясовуєш, що насправді вона віруюча, і життя її, по суті, церковне, тобто вона любов'ю пов'язана з іншими людьми, але вона не зрозуміла найважливішу думку. Така людина живе, підкоряючись не думці, а своєму серцю, інтуїції. Такі люди часто дуже страждають в житті, тому що багато речей не можуть прийняти, вони намагаються відокремити світло від темряви, зерна від полови, любов від лицемірства і не можуть цього зробити, дуже часто відчуваючи марноту всього того, що вони роблять. Їм недоступне богоспілкування, тому повноти буття у них все одно немає. У них є любов як діяльність, але любов як повнота життя для них недоступна.

Чи доступне богоспілкування в церкві? Адже там ми зустрічаємо так багато недосконалого, неправильного, відволіка­ючого, безліч людей з усіма їх вадами. Щоб спілкуватися з Богом, люди шукають усамітнення, навіщо ж потрібні ці суперечливі скупчення людей у церкві?

Перша цᄉрква – це Адам і Єва, а взагалі перша Церква – це Трійця. Адже якщо ми говоримо про любов, а Бог є любов, як сказано в Євангелії, значить, любов повинна бути на когось спрямована. Любов – це коли заради когось готовий навіть життя своє віддати, готовий померти заради цієї людини. Тому не може людина, будучи одинокою, здійснити своє вище призначення. Звичайно, подвижники-пустельники є в цьому сенсі винятком. У подвижників це особливий дар Божий – перебуваючи на самоті, здійснювати вище призначення. А найвище призначення – це любов, вона нездійсненна на самоті. Людина повинна вийти за межі, за власну оболонку, щоб розв'язати проблему любові. Любов – коли ти когось любиш. Тому Бог – це Свята Трійця. Як сказав один богослов, якщо ми розуміємо Трійцю, ми розуміємо, що таке любов. І навпаки, якщо ми відчуваємо любов, то для нас таємниця Святої Трійці стає очевидною. Тому, що любов – це коли ти прагнеш віддати комусь  щось. Коли ти любиш сам себе, то це не любов, це замикання в самому собі, це майже хвороба. Тому в наш час, коли багато людей думають, що можна прожити без Церкви, ми бачимо таку пандемію психічних патологій. Це спостерігається особливо в тих країнах, де релігія абсолютно відокремлена від держави, де в людей зруйнована традиція спільного життя, де порушено буття народу, в результаті люди залишаються поділеними на острівці індивідуального життя. Що цікаво, після Реформації, коли в протестантських храмах люди перестали сповідатися, через якийсь час психологія стає самостійною наукою, і виникає психоаналіз як спроба хоч якогось зцілення. Повертається язичницьке ставлення до людини як до міри всіх речей. Виникає спочатку антропоцентризм (людина в центрі – рᄉд.) – навколо людини починає обертатися всесвіт, і потім це призводить, через якийсь час, до різних патологій в області духовного життя.

У людини має бути відповідальність і за себе, і за інших. Відповідати за себе тільки перед самим собою – це трагізм, тому що рано чи пізно ми відчуваємо свою обмеженість і недостатність, свою неміч і якусь слабкість. Будь-яка людина відчуває потребу в прощенні, бо в кожного, яким би прекрасним він не був, все одно в глибині душі виникають якісь помисли. Жодна людина не може бути ідеальною. А ми покликанヨ до святості: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний», – каже Христос. Тому святість неодмінно включає в себе почуття своєї недостатності, глибоке усвідомлення своєї гріховності, але це одночасно і віра в те, що великий Бог, Владика світу, тим не менш, любить тебе ось таким, яким ти є. Не ти сам собі суддя, а Бог тобі суддя. Бог, розіп'ятий на хресті за тебе – ось суд Божий. Взяти чийсь гріх на себе, взяти чийсь біль, померти за ближнього.  Коли це відчуваєш, коли безвинний Бог бере нашу провину на себе, що може бути крім подяки? Любов – це коли людині соромно за себе і за інших людей, вона відчуває зло, яке вони роблять, як своє власне. Відчуває, що інша людина зробила щось, але її це стосується, бо вона теж людина. Це і є повнота церковності, це і є життя в Церкві.

Священик Сергій ФЕЙЗУЛІН

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Найближчі паломництва