Не буде перебільшенням сказати, що милосердя - це серцевина життя церковної общини. Без милосердя, без любові, і не лише леліяною в серці, але і такою, що проявляється в усіх наших справах, не може бути християнства. Апостол Павло пише: в Христі Ісусові не має силﾸ ні обрізання, ні необрізання, але віра, діюча любов'ю (Гал. 5, 6). Іншими словами кажучи, ми повинні ідентифікувати себе як християни не тому, що ми постимо, виконуємо молитовні правила, ходимо в храм відстоюємо чистоту Православ'я перед іншими християнськими сповіданнями і інш., і інш. (хоча на своєму місці в усьому цьому, зрозуміло, нічого поганого немає), - але тому, що благодать Христова, що живе в нас, виявляється в любові і милосерді по відношенню до ближніх і далеких.

І з цих слів Апостола, і з усієї практики первинного християнства ми бачимо, що Церﾺва завжди підкреслювала перевагу цілісного християнського життя, у складі якого милосердя займає найважливіше місце, перед зовнішньо- обрядовою сферою церковності. Саме містке визначення цієї духовної цілісності дав, мабуть, св. Іустин Філософ. Ось що він пише: "ми навчені і переконані і віруємо, що Богові приємні тільки ті, які наслідують Його в Його досконалості, - в цнотливості правді і людинолюбстві і в усьому, що гідно Бога. Якщо ж знайдуться такі, які не так живуть, як учив Христос, ті - та буде відомо - не християни, хоча і вимовляють мовою вчення Хрисﾂове: бо Він учив, що не ті врятуються, які говорять, але ті, які і справи роблять" (I Апологія, 10; 16).

З жалем доводиться констатувати, що сьогодні головним для багатьох церковних людей є зовсім не людинолюбство. Милосердя для нас якось важке; воно не "увійшло до плоті і крові" ні нашої загальноцерковної общини, ні тим більше нашого суспільства, не дивлячись на те, що останнє і вважається "православним". До милосердя найчастіше нам доводиться себе примушувати; адже це означає, що воно не є органічною складовою нашого життя. Нам же не треба себе переконуватﾸ, скажімо у необхідності снідати або вечеряти. Це для нас природньо. А нагадувати про справи милосердя доводиться. Ось і Святійший Патріарх вимушений навіть в особливому посланні говорити усім про ці прописні істини християнства.

Чому так відбувається? Найближча причина полягає в тому, що у нас перенесений акцент з цілісного християнського життя, про яке ми сказали вище, на зовнішню, обрядову, храмовую, охоронну сторону церковності. Це призводить до того, що Церква стає для багатьох православних не вселенською, такою, що охоплює усі сторони людського існування, континуумом духовного життя в Христі, але деякою субкультурою. Будь-яка ж субкультура повинна захищати свої межі. І за цими межами виявилось, разом з багатьом іншим, і милосердя. Немало церковних людей вважають його не православною, а якоюсь "загальнолюдською" цінністю, приналежністю західного християнства. Але сьогоднішнє західне суспільство, незважаючи на очевидну секуляризацію, має в собі дуже сильні, глибоко вкорінені що стали природною приналежністю життя традиції милосердя, добродійності і людинолюбства, які є наслідком глибокої (на жаль, у минулому) церковності Європи. Замість того, щоб побачити це, присоромитися власній нерозвиненості в цій сфері і почати вчитися азам церковно-громадської філантропії, ми з порогу відкидаємо усе, що здається нам "західним". Деякі доходять навіть до того, що оголошують справи милосердя "добром занепалого єства", з яким православній людині необхідно боротися.

Ускладнює положення ще і те, що псевдоправославна субкультура, що підміняє собою Церкву, пройнята багатьма негативними починаннями, якими живе сьогодні суспільство. Починання ці усім вﾖдомі: це якраз нелюбинолюбство, "Релігія Грошей" і тотальна відсутність пошани до особистості. Не шанують у нас все і всіх. Батьки не шанують своїх дітей, а діти - батьків. Начальники не шанують своїх підлеглих, а підлеглі - начальників. Багаті зневажають бідних, бідні ненавидять багатих. Взаємну неповагу влади і суспільства, суспільства і окремих людей можна спостерігати на кожному кроці.

Я не випадково заговорив про неповагу. Річ у тому, що відсутність навику пошани спотворює стосунки людини і Бога. Господь до кожного з нас відноситься з великою люﾱов'ю і великою пошаною. Шанобливе відношення до особистості, причому не лише до інших людей, але і до себе самого - не просто "загальнолюдська" культурна якість людини. Ні, воно несе в собі і деякий відблиск богоподобія. І - можливо, це прозвучить несподівано але це дуже важливо - без самоповаги і без пошани до іншої людини, як би вона не відрізнявся від нас саном, чином, положенням і іншими земними випадковостями, неможливе милосердя. Саме через відсутність пошани (і самоповага) милосердя не тече з наших сердець так вільно, рясно і швидко, як це буває, скажімо, із засудженням, яке виникає саме від нерозуміння і невідчуття того, що Бог до кожної людини відноситься одинаково шанобливо. Саме з цієї причини до милосердя нам треба себе змушувати, як до чогось важкого і ча сом чужого.

Отже, без милосердя ми - не християни, яким би православним "антуражем" не було б обставлено наше життя. Тому подвиг навикнення милосердю повинен стати однією з головних нашою працею - і не лише "в дні сумні Великого Посту", але і "на всякий час і на всяку годину". А духовний і церковний сенс цього подвигу, метою якого буде те, що милосерﾴя стане для нас природнім, як дихання - нам стане ясніше і зрозуміліше якщо ми почнемо вчитися шанувати себе і інших і станемо сприймати нашу Церкву не як субкультуру, але як справжнє і всеосяжне життя в Христі.

Ігумен Петро (Мещеринов)
www.pravmir.ru