Богослів’я цибулини

  • Оцініть матеріал!
    (0 голосів)

Немає для християнина важливішого питання, ніж питання про спасіння. Чи увійду я в Царство Боже, чи з’єднаюся з Христом, чи мене чекає вічна загибель? Власне, все християнство - пошук практичної відповіді на це питання для кожної людини.

Але разом з тим здається деколи, що немає і більш суперечливого питання з погляду теорії. Хто саме буде спасенний? Одні наполегливо повторюють: немає порятунку поза Церквою, так що серед врятованих будуть тільки християни, причому тільки православні християни, і звичайно ж, тільки з праᄇильної (нашої власної) церкви. Звучить дещо по-сектантськи. Інші, навпаки, нагадують, що церква молиться «за всіх і за вся», і наполягають, що спасенною може бути будь-яка людина, якщо вона чесно шукала Бога або просто виконував Його заповіді, адже практично кожен з нас може навести приклад мусульманина, буддиста, атеїста, який жив чистіше і краще переважної більшості християн.

Але якщо так, то для чого тоді Церква?

Обидві крайнощі, очевидно, невірні, але де золота середина між ними? Втім, якщо навіть залишити остороᄑь суперечку про межі Церкви, то ситуація не простіша. З одного боку, грізним попередженням звучать слова Письма: «І якщо праведник ледве врятується, то нечестивий і грішний де буде?» (1 Петра 4:18). Їм вторять великі подвижники старовини, які ніби заперечують можливість власного порятунку, наприклад, преп. Пімен Великий говорить перед смертю учням: «Запевняю вас, куди увергнуть сатану, туди увергнуть і мене». Але якщо таке сказала людина, яка є нам зразком християнського життя, то у нас вже точно немає взагалі жодних шансів?

А з іншого боку, православні хоч і відкидають католицьке вчення про чистилище, де грішник міг би отримати тимчасове покарання і очиститися від своїх гріхів, але охоче наводять власні розповіді, по суті, дуже схожі на це саме чистилище.

І в цих розповідях постійно звучить один мотив (наприклад, в житії св. Петра Мученика): нікчемна мала добра справа, який-небудь шматок хліба, з роздратуванням кинутий в обличчя жебракові, раптом несподівано переважує безліч тяжких гріхів, і людина вільно входить в рай.

Якщо так, то, мабуть, взагалі всі спасуться, адже немає такого лиходія, який хоч би раз не вчинив доброї справи?

Нарешті, при чому тут взагалі справи? У щоденному молитовному правилі ми покликані ясно заявити Богові, що на них ми абсолютно не сподіваємося: «аще бо от дел спасеши мя, несть се благодать и дар, но долг паче... Вера же вместо дел да вменится мне, не обрящеши бо дел отнюд оправдающих мя». Про те ж багато і детально писав і апостол Павло. А з іншого боку, «віра без справ мертва» (Іакова 2:20), і всі розмови про дотримання заповідей, пости і молитви ясно стверджуютフ величезну значущість цих справ для спасіння. І той же самий Павло раптом заявляє, що є цілий список вчинків, прихильникам яких закритий вхід в Царство Боже (1 Коринфянам 6:9-10). То важливі справи чи ні?

І Церква, пропонуючи нам стільки віровчительних визначень з безлічі інших питань, чомусь не поспішає внести тут ясність, не каже нам: «спасуться ті і лише ті, хто...» або ж «спасуться всі, хто...» З нашого боку це не порожня цікавість, нам важливо зрозуміти про себе і про своїх близьких: спасенні чи ні? Хтось з наших рідних і друзів помер хрещеᄑим, але нецерковним, а хтось був атеїстом або мусульманином, але прожив надзвичайно гідне життя, а хтось був полум’яним комуністом і багато натворив всякого... Чи є для них надія? І чи є вона особисто для мене? Чому ми знаходимо в церковному Переданні стільки всього різного?

Напевно, тому, що різними бувають люди. Річ навіть не в тому, що один схильний до непримиренної строгості, а інший - до зворушливого всепрощення. Наші обставини бувають різними, і одній людині іноді треба нагадати про серйозність гріха і покаяння, про можливість вічᄑої загибелі - а іншу, навпаки, варто підбадьорити надією на прощення і милість Божу.

А головне, Церква визнає межі своєї компетенції. Долю кожної людини у вічності вирішує Господь, що створив її і помер за неї на Хресті.

Ми можемо розуміти, що впливає на це рішення, але ми не можемо навіть приблизно визначити його самі. Ми тільки знаємо, що кожного з нас, без винятку, Господь любить сильніше, ніж будь-хто з людей, і знаємо, що все можливе для нашого спасіння було і буде зроблено. Від кожної людини залежить тільки одне: прийняти це спасіння чи відкинути, причому не тільки на словах, але і самим своїм життям. І ніхто, навіть Бог, за нас цей вибір не зробить.

Тому нам залишається тільки думати про спасіння в образах і притчах. Так поступав колись і Христос, кажучи, наприклад, що «зручніше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому увійти до Царства Божого» (Марк 10:25).

 

Богослів'я цибулини

Богослови наступних століть винаходили різні пояснення: наприклад, що в Єрусалимі були маленькі ворота, що називалися вушками голки, куди верблюд все ж таки проходив, хоч і ледве.

Але, на жаль, немає ніяких відомостей, що такі ворота дійсно існу­вали. Отже, виходить: багатий взагалі туди не пройде, ніяк. Привід для відчаю? «Людям це неможливо, але не Богові, бо все можливо Богові» - так відповідає Христос на подив учнів.

Може, в цьому і є головна розгадка? Великий подвижник на смертному одрі говорить, що за власні заслуги його можуть удостоїти лише того ж місця, що і сатану. Він при всьому своєму духовному багатстві подібний до того самого верблюда. І в той же час останнього грішника Бог може помилувати, пам’ятаючи про єдиний добрий вчинок - ні, грішник зовсім не сплатив цим вчинком квиток в рай, але він став, можливо, останнім залишком богоподібності в цій людині. Так Господь визнає в людині Свій образ і спасає цей образ для Царства.

У романі Ф.М. Достоєвського «Брати Карамазові» наведена, можливо, найяскравіша притча на цю тему. Що цікаво, вона далеко не тільки християнська: подібну історію розповідають і буддисти, і вже важко зрозуміти, хто у кого її запозичив.

А сама притча така:

Померла одна сердита бабця, і потрапила вона у вогненне озеро. Її ангел-хранитель зміг пригадати за нею тільки одну добру справу: якось вона полола в городі і подала цибулину жебрачці. І ось Бог повелів ангелові узяти цю цибулину і опустити в озеро: якщо вона зуміє вибратися по ній, то піде в рай.

Так ангел і поступив, і майже вже витягнув бабцю, як та помітила, що разом з нею з вогненного озера лізуть в рай інші, вчепившись за її цибулину, адже і сама вона на ній ледве могла втриматися!

«Моя цибулина, а не ваша!» - заволала бабця, і цибулина негайно обірвалася.

Господь був готовий прийняти цю жінку в Своє Царство, але вона сама виявилася до цього не готовою.

Якби вона увійшла до Царства, то внесла б з собою всю свою злість, заздрість і нетерпимість - і рай перетворився б на пекло для неї самої і для тих, хто опинився б поряд з нею. Їй було дано прощення гріхів, але виявилось, що цього мало: потрібно ще переродитися духовно, щоб спілкуватися з іншими людьми так, як ангели спілкуються з нами. Це, зрозуміло, теж не справа рук людських, це творить в нас тільки Господь, але ми можемо прийняти Його дію в нас або відкинути. Погодитися, щоб нас «переробили для раю» - або почати переробляти рай під себе, чого нам абсолютно точно не дозволять (або дозволять в індивідуальному порядку, але це тоді вже буде ніякий не рай, а наше особисте, за власною міркою скроєне пекло). У православному Переданні ця переробка людини називається «обоженням», і всі наші зусилля на землі: виконання заповідей, аскеза, добрі справи і молитви - є лише спроба дати Богові здійснити її в нас. А фінішна межа прихована поки від наших очей.

Я не знаю нічого точно, але здається мені, що саме тут лежить ключ до пояснення всіх цих нерозумінь.

 

 

 

Андрій ДЕСНИЦЬКИЙ,

інтернет-журнал “Амвон”

Детальніше в цій категорії: « Чи існує зло? Про що треба молитися »
Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Найближчі паломництва