На бабусях і тримається наша Церква. У визнанні цього факту немає нічого принизливого. Будь-який батюшка з багатолітнім досвідом служіння може розповісти безліч історій, головними героїнями яких будуть бабусі. На власних плечах вони несли Церкву у роки відкритих гонінь та не менш жахливих прихованих переслі­дувань за віру. Вони молили Господа про кожного з нас і про спасіння всієї країни. Їм не було чого втрачати. Вони готувались до вічності. А їх діти та онуки дотримувались модних суджень про те, що не той хрест важливий, який на грудях, а той, який у душі, або що Христос мав таємних учнів – Іосифа та Никодима. Коли ставало зовсім нестерпно, сини далеко їхали, щоб потай поставити свічку, охрестити дитину. Іноді траплялося, що й не їхали нікуди – не було часу. І тоді бабусі брали онучат на руки та відносили до найближчого храму – адже стареньким вже нема чого боятися – та благали священика й старосту звершити Таїнство "без запису", щоб синів не звільнили з роботи.

Якщо уявити собі, що бабусі кудись зникли (мабуть пішли у Царство Небесне, бо куди ж іще?), перед нами постала б жаﾅлива картина. Храми порожні, немає кому їх прибирати, немає кому стояти біля підсвічників та слідкувати за лампадами, немає кому співати на молебнях та панахидах. Молодь приходить у храм лише у свята і одразу ж поспішають у справах після служби, навіть не замислю­ючись над тим, що у цей хас храм потребує їх допомоги. А бабусі залишаються. Хтось скаже: “Так вони ж не мають жодних більше справ, ось вони і залишаються”. Ні, це не так. Давайте поглянемо на своє життя: чи багато з того, чому ми присвячуємо години, дні, місяці і навіть роки, варте того, щоб про нﾌого пам'ятати? А деякі речі і просто згадувати соромно. Але, поспішаючи саме у таких справах, ми, частіше за все, і біжимо з храму. Лишається сподіватися, що з роками й до нас прийде мудре розуміння євангельської істини: "шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його" (Мф. 6, 33). Ось тільки чи сподобить нас Господь дожити до цих років?

Віра і культура