По стопам Владики Павла (Суботовського)

  • Оцініть матеріал!
    (1 Голосувати)

Поїзд. Поволжжя. За вікном купе пробігають степові кущі і трава яка вигоріла від спекотного сонця.  А в самому купе їдуть додому втомлені паломники і з захопленням розмовляють про щось надзвичайно цікаве, благодатне, про те, що торкнулось їх душ. Це паломники їз Зазим`я. Що змусило їх подолати таку далеку відстань, адже це майже дві тисячі кілометрів?

В серпні 2006 року невелика група паломників відправилась із Зазим`я в паломницько-дослідницьку поїздку Зазим`я – Харків – Астрахань.

Свято-Воскресенський храм с. Зазим`я стоїть вже дуже давно, про будівництво якого живуть в пам`яті селян цілі легенди. Відрізняються вони між собою в подробицях, але в цілому ці легенди говорять про те, що церква побудована на кошти виходця із с. Зазим`я архієпископа Павла (Суботовського).

Ця поїздка мала за мету знайти матеріали про владику Паᄇла, побувати і помолитись на його могилі в Астрахані, пройтися по його стопам. Архієпископ Павло залишив дуже значний слід в історії і, головне, духовності нашого села, збудувавши красивий трипрестольний храм. У ході поїздки вдалося встановити багато цікавих фактів з життя владики Павла, його єпископства і історії нашого храму.

Кожний із нас чекав від поїздки чогось свого.

Поїздка наша почалась з рідного для нас і архієпископа Павла села Зазим`я, з нашого Храму, з благословіння настоятеля цього Храму прот. Олексᄚндра (Генераленка).

Далі події розвивались таким непередбаченим чином, що ми тільки спостерігали за тим, що з нами відбувалось, з захопленням і подивом. Всі люди, які нам зустрічались по дорозі, були потрібними, всі події дуже плідними. В результаті ми отримали від поїздки набагато більше, ніж очікували.

Промисел Божий пронизує все наше життя аж до самих дрібниць. І все, що з нами відбувається – має свою ціль, значення. Але, на жаль, часто цього ми не помічаємо або не хочемо в це вірити.  В цій поラздці важко було не помітити промислительної руки Божої. З одного боку, це все було природньо, а з іншого – це чудо, тому що не може випадково нанизатись ланцюг потрібних для нас подій. Отже, це чудо. Поїздка то була запланована, а от до дрібниць продумана не була. Ми просто не знали (важко було собі уявити), що на нас чекає в дорозі, поволзьких степах.

Отож, в перший день ми приїхали в місто Харків – центр Слобожанщини, колишню столицю Української РСР, кафедральне місто харківських єпископів. З 1817 по 1826 р. Харківську кафедру займав єпископ Павел з титулом „єпископ Харківський і Слобідсько-Український”. Основною метою у нас було побувати на могилі нашого Владики в Астрахані і тому щодо Харкова у нас особливих планів не було. Ми мали вранці побувати на службі і після обіду о 15-00 пересісти на Астраханський потяг. Що ми і зробили, але з тією відмінністю, що за цю половину дня побачити  і

почути встигли дуже багато і саме те, що нам потрібне.

Ось він, величний красень - Благовіщенський кафедральний собор, недалеко розміщений від вокзалу і дійшли ми до нього всього за 10 хв. Найперше, що вражає в цьому соборі - це розміри. Цей красень - один з небагатьох соборів в Україні, що вражає своїми розмірами. Всередині  і зовні дуже схожий на Константинопольську Софію.

Була рання Літургія в лівому приділі. Кадильний дим підіймався вгору до куполів, а зверху вниз його пронизували три сонячні промені. Є в церковно-слов`янській мові чудове слово „благолепие”, іншим словом висловити всього цього не можна. І ось в кінці літургії ми сіли у храмі відпочити, з`їсти просфору. Раптом підходить до мене жінка ᄑевисокого росту з приємною посмішкою на устах і говорить:

- Анатолий!? Здравствуйте, вы меня помните? Мы вместе с вами были в летнем православном поселении.

- С о. Богданом в Хотяновке?

-  Да!

- А! Светлана! Спаси Господи!

- Какими судьбами здесь?

- Мы проездом. Едем на могилу архиеп. Павла. Кстати, он был и у вас здесь епископом.

- Знаете, вас Господь послал. Я вас сейчас позна­комлю с о.Максимом он много знает об исторᄌи епархии и вам расскажет.

О.Максима пришлось ще трішки почекати до кінця служби.  Але та бесіда, яка відбулась, того була варта.

Ми дізнались про те, що єпископ Павло був дуже видним на той час архієреєм, дуже діяльним, освіченим, таким, який покровительствував просвітництву, займався будівництвом, причому сам до дрібниць контролював усе. При ньому в Харькові був побудований архієрейський будинок, в якому, крім архієрейської резиденції, розмістився колегіум і була влаштована церква в честь св.апостола Івана Богᄒслова. Він почав будувати дзвінницю Успенської церкви. Розсилав по єпархії Біблії, боро­вся з суєві­р’ям. Цікаво те, що він збудував, збере­гло­ся до тепері­шньо­го часу. Після бесіди з о.Максимом ми змогли побувати біля цих будівель.

Архієрейський будинок розмі­ще­ний серед Покровського монастиря. На передньому фасаді над входом величні колони коринфського ордену. Нині це резиденція правлячого архієрея митрополита Никодима, з чудовою біографією якого ми познайомилися дякуючи о.Максиму. Також в цій будівлі розміщується єпархіальне управління.

Недалеко від монастиря стоїть велика дзвінниця Успенської церкви. Вона стала своєрідним символом м.Харкова. За задумом епископа Павла вона мала бути ще більшою, але архітектори побоялися, що вона буде вищою за Московську дзвінницю у Кремлі і тому її укоротили. Сьогодні ця дзвінниця – Державний будинок Органної музики.

Для харківчан мати такі будівлі - це своєріднна гордість, яка служить окрасою міста. У нас же була гордість за те, що в ці будівлі було вкладено частинку зазимської душі в особі єпископа Павла (Суботовського). Не знаю, але тут було присутнє відчуття особливе, рідне, домашнє. Можливо з-за того, що нас тепло прийняли, чи то тому, що відчувалась невидима присутність нашого Владики.

З піднесеним духовним настроєм сіли на поїзд Харків – Баку, що йшов через Астрахань.

Дедалі поїздка ставала все цікавішою. Подальші півтори доби, які ми були в дорозі, пройшли в благодатному очікуванні. Купе, звичний стукіт залізних коліс вагону, чай з лимоном. Подумати тільки, скільки треба було потратити часу і сил єпᄌскопу Павлу на дорогу до Астрахані в той час, коли основним видом транспорту була карета. Мабуть, не один тиждень.

Астрахань – це південна столиця Росії, третє царське місто після Московського і Казанського. Розташоване воно в дельті річки Волга, а далі, за 60 км., - Каспійське море.  Місто користувалося по всій Росії не дуже доброю славою. Ще за царської Росії в ці важкодоступні місця втікали біглі козаки, розбійники, волоцюги. Контролювати цю територію було дуже не просто, а інколи і неможливо. Розбійництво, безглузді повстання тут були в порядку речей. Тяжко було в цих краях ставленикам державної влади. Але вдвічі тяжче було духовним керівникам – архіпастирам, місія яких – виховувати в вірі, приводити до Бога.

Отже, спустившись поїздом уздовж великої річки Волги до самого її низу, перетнувши нескінченні простори пустельних російських степів, ми досягли оази – Астрахані.

Перед нами постало густо засаджене зеленню місто з типовими дерев’яними будинками.  Населення міста багатонаціональне: росіяни, узбеки, казахи, татари - приблизно 150 націй. В Астраханській області є навіть українські поселе­ння. Люди, які нам зустрічались, на диво були привітні, від таксиста, який по дорозі показував місто, до простих прохожих, від яких ми дізнавалися про розташування  та місцезнаходження вулиць.

- Вот это кремль, – говорить таксист-казах, – еще в советское время я здесь помогал на Успенском соборе крышу перекрывать. Хотя я и мусульманин, но православие мне нравится, особенно хоровое пение.

Саме тут ми побачили мусульманську мечеть і недалеко православний храм. Ось так мирно в глибинці Росії співіснують дві релігії.

Найперше місце, яке нас цікавило, було звичайно ж місце захоронення архієпископа Павла.  Крипта-усипальниця астраханських архієреїв знаходиться в нижньому храмі Успенського кафедрального собору в честь Володимирської ікони Божої Матері. Кремль, на території якого знаходиться собор, обнесений величними стінами з міцної цегли.  Всім добре відома Золота Орда, якраз за кілька кілометрів від Астрахані була її столиця Сарай-Бату. Із залишків її укріплень був збудᄒваний сучасний Кремль. За красою його, мабуть, можна порівняти хіба що з Московським.

Стіни Кремля не прості. Вони багато чого пам’ятають. Велика Смута, повстання Степана Разіна, підступництво, зрада, героїзм, жертовність, сповідництво і мучеництво. Саме така історія більшості астраханських архієреїв. Найяскравіші з них архієпископ Феодосій, який, представши перед Лжедмитрієм, прямо сказав, що той не цар. Архієпископ Іосиф відкрито викривав розбійників Степана Разіна, та багато інших ієрархів, монахів і простих мирян, які непорушно стояли у вірі Христовій і правді.

Ми не просто вивчали історію, ми заглиблювалися в ту епоху, в якій формувався менталітет цього краю. Вдвічі приємніше було нам це робити тому, що частиною тієї епохи, одним із астраханських архієреїв був наш земляк архієпископ Павло.

У крипті під Успенським собором присутня вся історія Астраханського краю. Там захоронено 23 архієрея. Православне священство тут завжди було у повазі навіть серед мусульман і язичників саме за свою невідступність і принциповість, аскетичність і свяツість.

Господь звів нас з дуже хорошими людьми. Ігумен Іосиф (Мар’ян) – історик астраханської єпархії. Саме на ньому сьогодні лежить послух досліджувати і вивчати історію астраханських велетнів духу. Спаси Господи о.Іосифа, що прищепив нам любов до Астрахані.

„К нам приезжают из других регионов и говорят, что здесь действительно по настоящему понимают, насколько трудный подвиг подвижников, живших в пустынях Египта и Малой Азии, и о которых много написано в древних патериках”, – поділився своїми одкровеннями о.Іосиф.

І дійсно, ми не очікували такого різко-континентального клімату. Вдень температура повітря сягала на сонці +520 С і +460 С в тіні, а вночі опускалась до +100 С.  Дощ іде 2-3 рази на рік. В такому місці може жити, мабуть, тільки справжній подвижник.

Завдяки о.Іосифу, працівникам Астраханського архіву і Краєзнавчого музею ми змогли в повній мірі відновити біографію нашого рідного архієрея.

Свою діяльність як архіпастир владика Павло продовжував тут, але набагато в тяжчих умовах - будівництво, просвітництво. Найтрепетнішим моментом в Астрахані, звичайно, ж було перебування біля могили рідного владики. Всі владики були захоронені за древньою східньою традицією – в гробових нішах в стіні. На стіні крипти навпроти захоронення вмонтовані таблички з іменами  і датами перебування  їх на кафедрі. І ось на одній написано: „Архиепископ Астраханский и Енотаевский Павел I 1826-1832гг.”

З Божою допомогою за тиждень нашого перебування в цьому чудовому місті, крім могили архієпископа Павла, ми знайшли кілька історичних документів, портрет владики, панагію з захоронення.

З найбільш повною біографією Владики, з деякими цікавими фактами з його життя можна буде ознайомитися в книзі про історію Зазимського храму, яка готується до видання.

На завершення хочу від імені паломників цієї благодатної подорожі подякувати всім тим добрим людям, які, відклавши свої справи, приділяли увагу нам, допомагали у наших пошуках – в Харкові, Астрахані.  Спаси Господи і помилуй: ігумена Іосифа, протодиякона Максима, Татіану, Світлану, Романа, Олену, келаря Сергія, водія Гᄉоргія, Єкатерину, Миколая, Людмилу, матушку Наталію і багатьох інших, імена яких ми не знаємо чи забули...

диякон Анатолій СЛИНЬКО
Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Найближчі паломництва