З часу заснування Зазим'я до нас мало дійшло точних відомостей про особливе явлення Божої благодаті. Але нам відомо наступне. Київський князь Володимир Мономах, видавши свою доньку Агафію за городецького ﾺнязя Всеволода та подарував йому землі, де зараз знаходяться села Зазим'є й Літки. Князь Всеволод утворив на цих землях прибуткові господарства — зимове (зимне) й літнє в 1128 р.  і відповідно, в першу чергу, як князь православний, поставив дерев'яні церкви і князівський двір. У зимовому господарстві це була церква Преображення Господнього. Стояла вона на самому високому місці — біля озера. Саме навколо храму за зимнім господарством, віддаючи шану святості місця, стали селитися прості люди. Так і утворилось поселення За-зиимнє або Зазим’є.

За сільськими переказами недалеко від цього поселення сталося чудо. В урочищі "Церковне" дівчина пасла худобу священика. Раптом у бору почувся незвичайний шум і дзюрчання води на болоті та з'явилось яскраве світло. Прибігши до того дивного місця, дівчина побачила ікону Богоматері у сяйві, а біля неї струмок, що фонтаном виривався з землі. Поглянути на таке чудо прийшло багато люду, і всі радісно восхвалили Бога за такий прояв Його ласки до цієї землі. Ікону віднесли до церкви, а на тому місці, де утворилося джерело спорудили криницю. Через те, що там ніколи взимку не заﾼерзала вода її назвали Кип'ячкою. До наших часів це місце вшановується зазимцями як святе. З давнього часу люди приходили сюди помолитися, а при спекотній погоді попросити у Бога дощу. Хресним ходом йшли від церкви до Кип'ячки, співаючи: "Даждь дождь земле жаждущей, Спасе". І Господь завжди давав людям по їх вірі.

Нам точно не відомо, чи постраждав храм зимнього поселення при татаро-монгольській навалі, але після пограбуваня татарами село переходило у володіння різних господарів і в кінці кінців стало в XVI ст, належати Києво-Печерській Лаврі. Після Береﾁтейської унії 1596 р. права православних притискаються католиками: забираються у православних земельні угіддя, церкви, монастирі, забороняється навчання православних у вищих школах, поставлення їх на державні посади. Київський митрополит Михайло Рогоза, що визнав верховенство над собою Римського папи (прийняв унію), передав католикам Софіївський і Видубицький монастирі. І, звичайно, відібрав у православних землі, села, закріпивши їх за уніатськими монастирями. Така ж доля спіткала й Зазим'є. Село передали Софіївському монасти­рю (окатоличеному) й зробﾸли його резиденцією католицького біскупа, а дерев'яна церква Преображення Господнього ста­ла костелом святого Миколая. Але народ не міг змиритися з насильницьким насадженням чужої римської віри і тому повстав на боротьбу за святе православ'я і за свою держав­ність.

3 ініціативи архімандрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили (нині святителя) у 1630 р. частину сіл, в тому числі й Зазим'є, за допомогою козацьких загонів звільнили від католицької експансії і костел святого Миколая перетворили знову на церкву Преображення Господнього. Софіївський монастир повернули Православній Церкві, а всі землі і села, також і Зазим'є залишили за Софією Київською.

1706 року дерев'яний зазимськии храм було перебудовано і значно розширено. В 1754 р. його було пересвячено в честь Воскресіння Христового, а в 1865 побудований новий трьохпрестольний храм на честь Воскресіння Христового у центрі села. Стару дерев'яну церкву    перенесли    у сусіднє село  Погреби де вона стояла до приходу більшовиків.

Говорячи про такий чудовий храм Божий, не можна обійти вдячним словом ініціатора будівництва архієпископа Павла (Субоﾂовського). Народився він у кінці XVIII ст. в простій зазимській сім'ї. Рано залишився без батьків. Єдине, що його втішало, давало надію у житті – щира віра і молитва до Бога, що, мов живоносне джерело, кріпило його духовні сили і вселяло бажання служити Богу. 3 дитинства він полюбив церкву, постійно відвідував богослужіння, допома­гав священику, кліросі — славив Творця та молився за "искренняя своя".  Одного Божого дня забрали його на навчання до Києво-Могилянської академії, після закінчення якої він прийняв чернечий постриг. Далі відомо про нього те, що був вﾖн архімандритом у Смоленському Свято-Авраамієвому монастирі і ректором Смоленської Духовної семінарії. В 1817 р. його рукоположили у сан єпископа, призначивши до Харківської єпархії. Тут він заслужив авторитет, повагу і любов пастви. В Харкові єпископ Павло побудував архієрейський будинок, що існує і до сьогодні, і церкву у братському корпусі в честь св. ап. Іоанна Богослова.

У 1826 р. владику Павла перевели на Астраханську кафедру з титулом архієпископа Астраханського і Кавказького. Невтомно трудився ревностний єпископ на ниві Христовій і в кавказь­коﾼу краї. Саме тут, у1832 р. взяв Господь душу невтомного владики. Всі кошти, що залишились, заповів він на будівництво великого цегляного храму у своєму рідному селі Зазим’ї, яке любив до кінця земного життя. Вічна пам'ять нашому владиці Павлу!

У будівництві нового храму Божого брало участь все село. Цеглу особливої міцності привозили на підводах з Вишгороду, частково виготовляли на місці. Храм було завершено і освячено у 1865 р. на престольне свято, Свіле Христове Воскресіння — Пасху. Раділи зазимці щиро і безмежно. Адже новий храм — це символ оновленої дуiі.

Відтепер зазимці мали відраду, молячись у цьому храмі, аж до приходу радянської влади у 1920р. Цей рік залишив страшний, кривавий слід на землі зазимській. Сталася смертельна сутичка між насаджувачами нового безбожного порядку і непокірними йому мешканцями села. І жахливо те, що сталося це біля стін Божого храму. У місці, де повинна линути молитва, лунали постріли, чулись передсмертні крики молодих хлопців-чекістів — гірка, але правда. Прости нам Господи, не знаємо бо, що творимо! Пізніше з повстанцями розправились направлені на Україну регулярні війська, було спалено частину села і церкву. Згоріли настінні розписи, ікони, книги — залишились тільки стіни. На протязі 6 років церкву відремонтували, відновили богослужіння, але ненадовго. Богоборницька влада у 1935р. закрила храм для його прямого використання і намірилась перебудувати його на клуб для молоді. Але Господь не допустив цього святотатства: знайшлися лю­ди, які допомогли храму вижити, і зберегли його як цінну пам'ятку культури. Не дивлячись на це, богоборці знайшли інший спосіб попрати святиню — влаштували у церкві зерносклад. І сьогодні можнﾰ побачити на підлозі отвори, в яких стояли засіки та станки. Це було в кінці 30-х років. Настоятелем храму в цей тяжкий час був священик Михайло Подєльський, якого восени 1937 р. заарештувало і розстріляло НКВС. А тіло мученика закопали  в Биківнянському лісі. Сьогодні цей настоятель числится в списках до канонізації як новомученик.

Настала вітчизняна війна, прийшла німецька окупація. Церкву було відкрито, богослужіння відновились. З того часу храм вже не закривали.

Сьогоднішня святиня Зазим'я, Свято-Воскресенський храм, має три престоли: головний — в честь Воскресіння Христового, лівий — в ім'я апп. Петра і Павла, правий — архистратига Божого Михаїла. Величний вигляд храму вражає своєю неповторністю і оригінальністю. Храм завершується п'ятьма куполами. Над центральним входом розміщена двоярусна дзвіниця, що сповіщає зазимців про важливі моменти і події церковного життя. У 2005 році було позолочено куполи храму родичами потомків архіє­пископа Павла (Суботовського).  Про архітектуру храму можна писати багато, але найкраще було б прийти, дорогому читачеві й самому помилу­ватися храмом та помолитися в ньому.

Духовне життя Свято-Воскресенської парафії йде своїм руслом: звершується Євхаристія, люди каються в гріхах, причащаються Тіла і Крові Христових, моляться за спасіння своє і своїх близьких, живих і померлих, возносять молитви за український народ і єдність Церкви.

Настоятелем парафії сьогодні є протоієрей Олександр Генераленко, зусиллями якого церква ремонтується, оновлюється. З його благословіння організовано при храмі бібліотеку, паломницьку службу, вийшло кілька номерів журналу “Путник”, в інтернеті представлений веб-сайт храму. Також з благословіння настоятеля і зусиллями голови сільської ради Людмили Валентинівни Спичак і місцевих підприємців почалось будівництво Духовно-Просвітни­цького Центру при храмі,  оновлено і упорядковано церковне подвір’я, активно ведеться розпис внутрішніх стін храму.

Крім цього, є ще багато задумів на майбутнє, пов'язаних з православним просвітництвом і духовним  оздоровленням.

диякон Анатолій Слинько