Причому, в їх системі цінностей відкритий конфлікт належав до явищ, безумовно заборонених, тому після обміну парою-трійкою дуже загальних фраз, які співбесідник, передбачалося, повинен розшифрувати в потрібному розумінні і вибачитися, батьки замовкали, влаштовуючи один одному, а заразом і мені, багато­денний бойкот.

Чому мені? А тому, що відповідальність за всі сімейні неприємності прямо або побічно по­кла­далася на мене. Я кидалася між обома батьками, марно намага­ючись примирити їх, розбити крижану стіну мовчання, але всі спроби виявлялися безуспішні. Днів через п’ятﾌ кон­флікт потихеньку минав, щоб через деякий час спала­хнути з новою силою.

Пам’ятаю свій недитячий відчай і приреченість, з якою я в одинадцять - дванадцять років обдумувала, що мені робити, коли батьки розлучаться. Про «якщо» мова не йшла, наш будинок штормило з дванадцятибальною силою, тато казав, що жити з мамою більше не може, а мене в буквальному розумінні слова роздирали на частини два протилежні почуття. Серцем я хотіла після розлучення залишитися з батьком, він мені був набагато ближче. Але головою я чудово розуміла, що такоﾗ подвійної «зради» мама не перенесе і, що з мого боку залишити її буде підло. Тоді й прийшла абсолютно виразна доросла думка про те, що я повинна пожертвувати собою, відмовитися від всіх своїх бажань, тільки не робити маму ще нещаснішою. Від цієї думки мене в буквальному розумінні слова охопив могильний холод.

Батьки мої так і не розлучилися, причому я не наважуюся сказати чи «на щастя» це було.

Навпаки, мені дуже часто здається, що ми всі троє насправді були б у результаті цього розлучення набагато спокійнішими і ﾉасливішими, якби припинилися всі ці безкінечні сварки і з’ясування стосунків. Був ще і інший вихід з ситуації - батьки мали навчитися знаходити спільну мову і терпіти недосконалість одне одного, але це вже можна віднести до галузі ненаукової фантастики.

А ще, я з самого раннього дитинства, мабуть, що років з двох, пам’ятаю відчуття жаху, яке охоплювало мене при перших же звуках сімейної грози. Те, що здавалося таким надійним притулком - дім, сім’я, - насправді виявлялося хистким і ненадійним, і причиною всього цього жаху була я. Справді краще б мені було не народжуватися на світ.

Ставши дорослішою і перечитавши безліч розумних книг, я знайшла підтвердження тодішнім своїм почуттям. Всі лікарі і педагоги, що займаються питаннями раннього дитинства, не змовляючись, твердять одне і те ж: через природний его­цен­т­ризм маленька ди­ти­на сама себе вважає за центр і першо­причину всіх подій, що відбува­ються навколо неї. Тому, якщо найго­ловніші у світі люди - мама і тато -  сваряться, то це може бути тільки з однієї причини - через те, що дитина дуже погана, не виправдовує надій сім’ї, а то і зовсім дарма народи­лася. Зви­чайно, відбува­ється це не на свідомому рівні, адже малюк ще абсолютно не здатний до рефлексії і не вміє втілювати свої почуття у відповідних словах. Але поведінка такої дитини змінюється дуже кардинальним чином. Хтось стає сумним і тихим, хтось навпаки, починає переживати спалахи бурхливої люті і гніву, хтось гризе нігті, хтось повертається до дитячих звичок, вимагаючи соску і пісяючи в штани, у когось порушується сон і виникає потреба спати тільки в батьківському ліжку. Хтось ні вдень, ні вночі невзмозі ﾲідірватися від старших, вимагаючи постійного фізичного контакту, хтось спустошує цукорниці, заїдаючи солодким нестерпний душевний біль.

А в найважчих випадках у діток може неусві­домлено виникнути небажання жити, прагнення скоріше покинути цей світ і тим самим розв’язати батькам руки, зробити їх щасливими. Звідси частково ростуть і важкі хвороби, і неадекватна підліткова поведінка.  Не у всіх, звичайно, але у багатьох за цим криється бажання зникнути, перестати стояти на батьківському шляху.

А найголовнішим є те, що подібне конфліктне дитинство переконує дитину в тому, що навколишній світ сповнений непереборних небезпек, люди, що населяють його, ворожі, а створення сім’ї неминуче пов’язане з нерозумінням і конфліктами.

То, може, не потрібна та сім’я, без неї спокійніше?

Що ж нам, батькам, робити в такій ситуації, як уберегти дітей від наших сварок? Зрозуміло, що цілком гормонійним сімейне життя не буває, особливо в перші роки, коли молоде подружжя тільки притирається одне до одного.

Найголовніша порада була дана людству ще на зорі християнства - тяготи один одного носіть. Багато хто розуміє під словом «тяготи» біди, проблеми, хвороби, і це, безумовно, вірно. Але наша найперша і найважча тягота - це наші характери, - горді, непоступливі, егоїстичні. І вміння терпіти оде одного, десь промовчати, десь жартом пом’якшити назріваючий подружній гнів - це і є найголовніше носіння тягот одне одного.

Але як бути, якщо спільної мови знайти не можна, а всередині роздратування вже кипить, намагаючись виплеснутися назовні? Копити його в собі чﾸ показувати оточуючим? Я скажу - ні в якому разі не копити, а і випускати його назовні треба з розумом. Не на чоловіка і дітей, якщо навіть в чомусь вони і провинилися, а в середовище нейтральне і безпечне. Краще покричати, розмахуючи руками, ламаючи сухі палиці, кидаючи камінчики у воду де-небудь в лісі, на безлюдному березі річки чи в будь-якому іншому відокремленому місці. Можна позайматися якимось енергійним видом спорту, наприклад танцями, чи просто пострибати вдома, скандуючи якісь ритмічні вірші. Головне - зняти м’язовий тиск і випустити на волю крик, що рветься назовні. Якщо це з якихось причин неможливо, то хоч би взяти листок паперу і ручку й записати все те, що так сильно злить і дратує, прагнучи при цьому зрозуміти, чому і чим зачепив саме цей момент. Ну, а коли перший сплеск емоцій пройде, тоді можна вже і поговорити з чоловіком, не вдаючись до звинувачувального пафосу, а спокійно, по-дорослому пояснюючи, що саме вам не сподобалося, чому, і яким чином вам би хотілося уникнути подібних неприємностей в майбутньому.

І, найголовніше, постарайтеся не з’ясовувати стосунків перед дітьми, особливо демонстративно ляскаючи дверима і «йдучи назавжди жити до мами». Але якщо вже дітки все-таки стали свідками спалаху батьківських емоцій, то найголовніше, що можна для них зробити - це заспокоїти, пояснити, що нічого страшного не відбулося, що тато з мамою як і раніше люблять і одне одного, і дитину, і що після грози неодмінно знову засяє сонце.

І ще, добре було б нам всім не забувати, що немає у світі нічого, що вартувало зіпсованих стосунків, розладнаних нервів і образливих, несправедливих слів, які в запалі сварки ми кидаємо ﾲ обличчя тим, хто для нас є  найдорожчий у світі. І що м’якістю, любов’ю і ласкою будь-яку справу можна вирішити набагато легше і швидше, ніж сваркою.

Амвон