Життя святого Серафима - це наче відблиск слави великих православних подвижників перших століть християнства. У цьому святому, який жив не так вже і давно, відобразився образ Божий, який і «вчора і сьогодні і навіки той самий» (Євр. 13:18). Господь показав у святому Серафимі, що для справжніх подвигів і чудес на славу Божу, немає таких перепон, як дух часу, розвиток мистецтв, освіти, цивілізації. Скрізь і завжди можна знайти Дух Господній, який «дихає, де хоче» (Ін. 3:8). Скрізь і завжди є подвижники, таємні і явні, які життям своїм показують нам, що немає такої сили, яка може відлучити нас від любові Божої і перешкодити справі спасіння (Рим. 8:38,39). Потрібно лише всім серцем, усім розумом, всім єством своїм забажати цього.
Ми знаємо з житія преподобного, про його аскетичні подвиги. Це моління на камені тисячу ночей, шістнадцять років життя у пустині, три роки безмовності. Але більш за все відомий преподобний батюшка своєю любов'ю до тисяч потребуючих Божої ради. Кожного, хто приходив до нього, Серафим Саровський зустрічав пасхальним «Христос Воскрес, радість моя!» За свідченнямі очевідців, преподобний мав дар слова "живого и щедрого", прозорлівість незвичайну: читав думки, як книгу. Був завжди радісним. Обличчя його випромінювало чудесне світло, а під кінець життя було настількі сяючим, що неможливо було дивитися на нього.
Урочисте прославлення преподобного Серафима Саровського відбулося 1 серпня 1903 року. У Сарові в той день зібралося не менше трьохсот тисяч чоловік. Труну святого несли сам Імператор, Великі князі, митрополит і архієреї. Але, на жаль, недовго православні могли приходити до святого і молитися біля його раки. У листопаді 1920 року повітовий з'їзд рад у Темнікові прийняв рішення про відкриття раки преп. Серафима, що й було здійснено 17 грудня. А 5 квітня 1927 року з Саровського монастиря святі мощі були вилучені та відвезені в невідомому напрямку. Слід вів до Москви, в Донський монастир, а потім загубився.
Наприкінці соціалістичної ери, в кінці 80-х багато православних чекало друге обретіння мощей преподобного. "Як стало ясно тепер, - писав Патріарх Алексій II, - мощі були перевезені в місто на Неві, в собор, перетворений на музей історії релігії та атеїзму. Але, мабуть, відразу після прибуття вони були укриті чиїмись благочестивими руками, тому що ні в яких описах і списках святі останки не значились".
Залишається загадкою, як у цей безбожний час, знайшлася благочестива й смілива людина, яка не побоялась заховати і зберегти святі залишки Серафима Саровського, зберегти надію, що коли-небудь, ця епоха скінчиться і Господь знову явить преподобного православним людям. Ми так і не знаємо імені цієї людини, не знаємо, хто вона була. Але знаємо напевно, що їй вдалося зберегти таємницю і можливо, це була таємниця всього її життя. А Бог бачить таємне і неодмінно дає нагороду вірним своїм явно (Мф. 6:6).
В кінці 1990 року в одному з приміщень Казанського собору, в якому в радянський час розміщувався музей, була знайдена рогожа, при відкритті якої виявили мощі. Відразу привернуло увагу те, що на мощах були мідний хрест і рукавички. На одній вишито: "Преподобный отче Серафиме", на іншій: "моли Бога о нас". Пізніше були виявлені і інші речі преподобного.
Так, батюшка Серафим повернувся до нас. І сьогодні в храмі Воскресіння Христового, кожен може підійти до ікони святого, прикластися до неї і подумки почути «Христос Вокрес, радість моя!» І нехай молитви наші до преподобного Серафима будуть з цією пасхальною радістю і надією.
Сергій КОНОПЛИЦЬКИЙ
