Розпочалася наша розмова з питання: «Якою була ваша дорога до храму?»

-  Л.В.: Питання це сокровенне, але коли людина до мене приходить і бачу, що вона потребує допомоги, відкину всі свої справи, щоб з нею поговорити.  Наводжу приклади з свого життя. Мﾵні не шкода часу на такі бесіди.

Коли починаю говорити про Господа, церкву, про церковні святі Таїнства сповіді та причастя, багато людей сприймають це так, ніби вони чекали все життя, хто б їм про це розповів. І коли відчуваєш цей благодатний ґрунт, з’являються переконливі слова, адже я це пережила, бо я й сама у свій час була атеїстом, була  комсомолкою, членом комуністичної партії.

- О.А. І все ж таки, з чого все розпочалося…
- Л.В. У святих отців є таке порівняння: біля кожного серця стоїть Господь і тихенько стукає в двері і те, чи відчинимо ми йому своє серце  залежить від того, наскільки голосно лунає навколо нас галас суєти. А мене настільки любить Господь, що зупинив своєю рукою, пославши хвороби та знамення.

Мені зробили операцію, а через деякий час – ще одну. Здоров’я слабеньке… Один наркоз, другий – і от я переживаю такий післяопераційний стан: бачу рожевий колір, я не пам’ятаю, що воно таке, лише приємний приглушений рожевий колір. Цей стан земними словами передати неможливо, але він дуже хороший. Коли ти в цьому стані дивишся на життя, здається, що воно все таке суєтне і не потрібне, таке дріб’язкове  і зовсім не варте уваги. Хочеться залишатись у цьому стані. Про те, що це смерть відчуття не було. Мені так добре, так радісно. Потім згадую, що там маю сімейні проблеми, ще потрібна чоловікові, синам. Вирішую, що треба повертатись. Відкриваю очі і бачу, що сестра стоїть наді мною й ридає: «Чому ти плачеш?», – запитую. А вона: «Дивлюся на тебе, а ти відходиш...»

Після пережитого зрозуміла, що життя на цьому не закінчується. Для мене це було переконливо. Я зрозуміла, що наше життя – тиﾼчасова сходинка до зовсім іншого світу.

Але була я самовпевнена, самодостатня і думала: «Навіщо мені священики, церква — сама розберусь». Після цього вирішила прочитати Біблію. Я досить організована, тому поділила книгу на частини, читала по 50 сторінок щоденно. Перечитала напевно 3 рази, майже нічого не зрозуміла. Передивилась багато фільмів на біблійні теми для того, щоб хоча б не слідкувати за сюжетом, коли читаєш Біблію. Для мене стало трохи легше вникнути в суть написаного (не в сюжет, а в духовну частину).

І ось якось сниться мені один покійник, який вів далеко не церковне життя. Їде він на синьому автобусі. В такому старому та іржавому… Він за кермом, а я – поруч. Їдемо ми по вулиці Мельника, проїжджаємо біля магазину, а там «болото» страшне, по коліна. І ми в тому  автобусі застряємо. Я прокинулась і почала думати: «Мабуть, помру. Усі поми­рають». Не можу скон­центру­вати свої думки. Перше – відкрила Біблію, стала читати, і раптом зрозу­міла: «Я така ж грішниця, як і той чоловік. Мені треба каятись», – починаю плакати та про­си­ти прощення у Господа за своє життя.

Того ж дня сідаю в машину та їду до храму. Приїхала у Введен­ський монастир. Аритмія страшна, не можу вступити у храм. Важко… Нарешті потра­пила до священика. Розповіла, що ніколи не сповідалася, порушила всі заповіді. Почува­ла себе жахливо, потім при­части­лася і вирішала, що буду ходити до храм! В Зазим’є ходити не буду, бо тут будуть на мене дивитися з осудом. Буду їздити у Київ і об’їжджу всі храми. Купила книжку з переліком храмів Києва і почала їздити...

Поступово священики мене навчили читати молитви вечірні, вранішні, до причастя.

Приходить якось до мене один чоловік, у своїх справах. Після розмови він каже:

- Ой, Ви зна­­єте, я поспішаю, бо відлітаю в Ізраїль.

Я  також висловила бажання поїхати  до святих місць. Так Господь все і влаштував.

Щоб отримати благословення на поїздку, ми з чоловіком завітали до храму в Жовтневій лікарні звідки й організовувалась поїздка.  Настоятель храму о. Роман запросив до себе.

- А ви що в Єрусалим зібрались!? А ви знаєте, що недостойні туди поїхати!

Мене це  збентежило. Він розповів про одного святого,  який підійшов до Єрусалиму, впав на коліна, поклонився святому граду і сказав:

- Я недостойний ввійти в це місто. Взяв три камінці і пішов. Незабаром наздоганяють його монахи і говорять:        
- Залиш собі один камінець, а два поверни, бо ти із міста всю благодать забрав. Він так і зробив – віддав два, а третього забрав. Зараз в  грузинському монастирі цей камінець зберігається.

Після цього о. Роман сказав, що наші діди і прадіди ходили пішки в Єрусалим,  переповідали своїм дітям, внукам про святі місця. А ми зараз сіли на літак і полетіли, тому й не цінимо цю милість Божу. Потім каже: «Ідіть – будете сповідатися». Після чого він нас благословив на поїздку. Побули там сім днів -  із першого по восьме березня 2005 року. Поїздка була неймовірна, враження залиши­лись на все життя, але це окрема тема. Після поїздки почала ходити до цього храму. Ми познайомилися з його прихожанами. Стосунки у  церкві складалися теплі, як у сім’ї.

Згодом отець Роман приїхав у Зазим’є. Саме перед Пасхою. Пам’ятаю, це було в Страсний тиждень, понеділок чи вівторок. Він приїхав до храму, де читали  акафіст,  зустрівся з прихожа­нами, виголосив  про­по­відь. Я  ро­зповіла батюшці, що дис­комфор­тно себе відчуваю в зазимській церкві, адже тут  свої люди. А він мені каже: «Ну, знаєш, ти повинна ходити у свій храм. Ти там охрестилась. Твої діди, бабусі ходили туди. Твоє ходіння в храм буде живою проповідю перед односельчанами. А храм у вас дуже гарний, такий намолений.»

Якось на мій ювілейний  день  народження  отець Роман  подарував мені  книжку «Жизнь Пресвятой Девы Богородицы» і підписав: «На  молитовну пам'ять від духівника».  У мене був православний словник. Я подивилася, хто такий «духівник».  І дізналася, що сповідатись в різних священників – це духовний блуд. Це означає ховатися від своїх гріхів.   Духовний отець – це  священик, який знає твою сім’ю, твою роботу,  дає  тобі духовні поради. Якщо у тебе є духівник, тобто тобі Господь послав таку людину, то ти повинна посповідатися цьому священику і все розповісти про себе з семи років. Як казав батюшка: «З того часу, як одягли ідола на груди» (зірочку жовтеняти чіпляли у сім років). Я все прочитала, приготувалася ретельно. Написала кілька листків – розказала про своє життя. Посповідалася… і відчула таке полегшення… – вперше у  житті.

В  мене з’явилося незвичайне почуття вдя­чності. Слава Тобі, Господи, що є можливість залишити на землі бруд, який назбирався за все життя.  Було таке відчуття, наче скинула з себе панцир.

Далі почала частенько їздити на богослужіння до отця Романа, слухати його проповіді, сповідатися, причащатися. Батюшка рекомен­дував деяку літературу для читання. Почала з повчань Авви Дорофея. Потім прочитала інші духовні книги. Було ще декілька проявів чуда в моєму житті, але це тема досить особиста.

Ось так призвав мене Господь, це і є безмежна Любов!  Є люди, які благочестиво прожили життя, а я  у сорок два роки вперше посповідалася, в п’ятдесят років знайшла собі духовного отця. Набралася за все своє життя стільки гріхів, а тут Божа милість. Відчуваю, що все це не без духовного покро­вительства моїх предків. А можливо небесними молитвами Владики Павла Суботовського!!!

- О.А.  Чи допомагає Вам віра  в Бога  у  роботі?
- Л.В. Треба все життя   навчатися  упованню  на  Господа, і  коли  ти  станеш  на  цей  шлях,  потроху  знаходиш  духовний спокій, який  надзвичайно допомагає  і в житті,  і в  такій  неспокійній роботі. Відчуваю молитовну допомогу братів та сестер по храму, святі молитви духовного отця, священиків і монахинь. А любов  до Христа  робить  нас  ісﾂотно  ближчими до  людських проблем, до  безкорисної  самовіддачі рідному стародавньому селу, яке в далекі  часи  заснували та  розбудовували  наші  святі  предки. Я  більшу частину  свого  життя  була безбожницею, Господь дав мені  владу, щоб я несла людям Бога,  адже диявол  ретельно ховає Бога від людей в мирській суєті. Співдружність  церкви і  сільської ради   створюють умови для  спасіння  душ,  благополуччя  селу та кожній родині.

Бесідував священик Анатолій Слинько
фото Андрія Мішакова