• Font size:
  • Decrease
  • Reset
  • Increase

ХРЕСТИТЕЛЬ РУСІ

ХРЕСТИТЕЛЬ РУСІВибір святого князя Володимира

Якщо людині пощастило народитися в сім’ї, де кілька поколінь живуть разом, то, найімовірніше, виховувати її буде бабуся. Мати буде вигодовувати молоком, батько буде насуплюватись, якщо дитина зробить щось не так. А от звідки взялися місяць і зірки, які герої жили у давнину, чому звірі не вміють розмовляти, і багато іншого оповість бабуся. Бабусина любов — це інстинкт, помножений на досвід, це сум і ніжність, народжені від зустрічі старості з новонародженою невинністю.

Якби не пушкінська няня, ми навряд чи читали б казки Олександра Сергійовича Пушкіна. І якби не бабуся князя Володимира, він навряд чи хрестився б, а отже, і наша історія потекла б зовсім іншим руслом. До своєї звичайної ласки Ольга додавала хресне знамення. Вона, напевне, шепотіла молитву, дивлячись на онука, і це був перший посів, який з часом приніс несподіваний і багатий урожай.

 

Нива Русі

Церковна поезія називає Ольгу «ранковою зорею», поява якої на небосхилі Батьківщини передувала сходу Ясного Сонечка — князя Володимира. Володимир вимолений бабусею, точніше, нею був вимолений той могутній поворот керма, що був зроблений її онуком. Найзручніше порівнювати той історичний поворот зі зміною курсу великого корабля:

Вот паруса надулись, ветра полны.

Громада движется и рассекает волны.

Свт. Миколай Сербський пише, що величезна нива від Дунаю до Тихого океану почала оратись і засіватись євангельським словом, починаючи з хрещення Володимира. Порівняно з величезним розміром цієї ниви і Римська імперія, і Візантія здаються малими острівцями.

Знекровлена релігійними війнами, зневі­рившись у самій собі та в Істині, котру так довго й гаряче сповідувала, Європа врятувала себе в Америці. Біла людина з Біблією в руках знайшла за океаном нову батьківщину й стала обживати її, прагнучи перетворити на земний рай.

Візантія ж врятувала себе в Русі. Точніше, врятувала не себе. Меч Магомета розтрощив її могутність. Візантія встигла переховати скарб, яким вихвалялася й заради якого жила, — Православ’я. Вона принесла його на Русь. «Для Православ’я Скіфія значила стільки ж, скільки Америка для західного християнства, і навіть більше», — пише святитель Миколай.

Русь прийняла християнську віру в готовому вигляді — як оброблений, відшліфований діамант, у коштовній оправі візантійського обряду. Дивовижно, що цей скарб Господь вручив народу, недосвідченому в земній премудрості й науках, народу без написаної історії і без самої азбуки. Інші трудились, а ви увійшли в труд їхній (Ін. 4, 38) — ці слова Христа доречні стосовно нового християнського народу — Русі.

Для труб євангельських на новій землі не було Ієрихона. Руйнувати було нічого, окрім дерев’яних істуканів. Ні пірамід, ні пагод, ні мармурових скульптур, ні філософії, ні театру, ні високої поезії... нічого, схожого на Рим та Грецію, на Єгипет та Вавилон із їхнім пишним і спокусливим язичництвом. Усе примітивне, усе близьке до природи. Але й сам гріх неприборканий, мов розбухана стихія.

 

Вибір

Коли Бог хоче втілити Свої спрямовані у вічність плани, Він шукає на землі людей, спроможних Йому допомогти. Його вибір не стосується конкретної миті. Якби люди замість Бога робили цей вибір, вони б обов’язково помилилися. Бо ж люди, на відміну від Бога, не знають таємницю людського серця. Так і Самуїл, дивлячись на зовнішність, помилявся, кого з синів Ієссея помазувати на царствування над Ізраїлем (див. 1 Цар. 16, 6–12). У випадку з Руссю Господь теж зробив вибір, абсолютно неможливий з точки зору простої людини. Він вибрав Володимира.

Любов до земних насолод, вади та забобони вкривали Володимира з голови до п’ят. Але нутро його, немов серцевина в дереві, було здоровим. Він мав докорінно змінитися; з гусіні стати метеликом і силою живого прикладу покликати за собою всіх підвладних людей. Бог бачив, що душа князя і мужня, і не брехлива. Він грішив, не знаючи істини, та був здатний облишити гріх, пізнавши істину.

Його, як і нас, у питаннях віри та релігійної самоідентифікації оточували й кликали до себе іудаїзм, іслам, католицтво та православ’я. Свій вибір князь повинен був зробити, не маючи достатніх знань — як релігійних, так і історичних. Вирішувати доводилося, керуючись природним розумом, здоровим глуздом державного мужа та інтуїцією.

Бог особливо піклується про князів та царів. Фараон та Навуходоносор бачать віщі сни про Авраама та Даниїла або ж особливо напоумляються Богом. Це тому, що долі світу й життя мільйонів людей залежать від їхніх рішень. Це сповна стосуєалося й Володимира, навіть коли він ще був язичником і разом із усім народом стояв на історичному роздоріжжі.

Його аргументація відмови у прийнятті всіх вір, окрім православної, може звучати наївно. Але це та ситуація, про яку римляни казали: «Привід несуттєвий — причина значна». Католики й мусульмани відкинуті з причин далеко не принципових. Тільки іудеям князь ставить запитання, яке є одночасно вагомим контр­аргументом: «Якщо ваша віра найкраща, де ваша земля, де держава і чому Бог розсіяв вас світом?» Але, повторюся, вибір віри був зроблений не на основі тих слів, які були сказані ісламським, єврейським і західним місіонерам. Це — справа промислу Божого, в якому Володимир був знаряддям.

З єдиного на той момент християнства (до великого розколу залишається півстоліття) князь обирає східний варіант. Якщо служби латинян його не зворушують, то візантійська Літургія, навпаки, примушує Володимирових купців забути, де вони — на небі чи на землі. Світлий образ княгині Ольги якнайдоречніше з’являється у свідомості послів. Вони, розчулені бого­служінням, кажуть, що велемудра Ольга не обрала б Православ’я, якби воно не було найкращою вірою. Проповідь грецького місіонера та ікона Страшного Суду, образи якої він розтлумачив князеві, довершують справу. Володимир вирішує хреститися. Відтоді й ми, його пізні онуки, шануємо ікони, не мислимо віру без велично-прекрасного богослужіння і, звісно, любимо бабусь, що виховали нас.

 

Плоди

У хрещенні Володимиром Русі є ще один елемент, який викликає багато запитань. Князь хрестить народ без попереднього оголошення, вольовим зусиллям. «Хто не прийде на Дніпро хреститися, той мені не друг», — сказав Володимир, і після цих слів складно було знайти людину, котра бажала б стати добровільним ворогом князю. У Лєскова в повісті «На краю світу» один із головних героїв каже, що «Володимир поквапився, а греки злукавили». Тобто що греки наспіх охрестили народ, хоч той не второпав початків віри. У цих словах є правда, і відвертатися від неї не варто. На згадку про ті часи залишилося в російській мові слово «куролесить». Воно означає «робити щось незрозуміле», а народилося з грецького «Кіріє елейсон», тобто «Господи, помилуй». Служби довгий час правилися чужим грецьким духо­венством незнайомою слов’янам мовою, і новохрещений люд ходив у храми, де греки «куролесили».

Але правда й те, що Русь полюбила нову віру. Приліплене ззовні відлипне за короткий час, а що всередину ввійде — залишиться і поглибиться. Так поглибився в руському народі посів Володимира, і незабаром із глибини новохрещеного народу народжуються богатирі духу — істинні монахи і подвижники. Те чудесне життя Палестини та Єгипту, якому вV–VI століттях дивувалося небо, повторилося на київських кручах у столітті XI-му. Затворники та мовчальники, безсрібники та молитвеники, що їх боялися біси і слухалися мертві, не могли б з’явитись, якби не цілковита відданість русичів Христу та Євангелію. Досить на один день завітати до Києво-Печерської Лаври та побіжно ознайомитися з її історією, щоб зрозуміти — Володимир не поспішив і не помилився у виборі.

Так, правильний порядок дій передбачає навчання, і тільки після цього — хрещення. Русь натомість хрестили так, як хрестять немовлят — без свідомої та дорослої віри. Коли ми хрестимо малят, ми реально і дієво поєднуємо їх з Ісусом Христом. Діти цього не розуміють, хоча Таїнство здійснюється вповні. Далі необхідно навчати дитину і робити все, щоб вона засвоїла і полюбила подаровану віру. Якщо дорослі не зроблять цього, реальність ризикує змішатися в таку кашу, про яку складно буде винести однозначне судження. Коли ж хрестити дитину, а тоді вчити її вірі та воцерковлювати, то все стає на свої місця й питання знімаються.

 

Правнукам

Отже, Русь охрестили, мов дитину, що вимагало подальшого навчання та зростання у вірі. За Ярослава з’явилися школи та бібліотеки, прийшли освічені люди з Болгарії зі слов’янськими книгами, з’явилося духовенство з числа місцевих жителів. Справа Володимира знайшла органічне та ґрунтовне продовження. Та незабаром прийшли монголи, і високий політ увірвався. Книжна мудрість та жива проповідь з природної необхідності надовго стають рідкісним винятком. Русь знаходить своє місце серед християнських народів, але місце особливе. Русь, немовби в очікуванні своєї години та своєї місії, причаїлась на тривалий час, залишаючи іншим історичну штовханину та вирішення глобальних питань.

Сьогодні нам, озброєним знаннями, та тим, хто відчуває відповідальність перед Богом та майбутнім, необхідно потрудитися на вже засіяній ниві, «увійти в працю» тих, хто жив і трудився до нас. За кількістю хрещень та навернень, за кількістю відновлених та наново збудованих храмів та обителей наш час справедливо названий Святійшим Патріархом Алексієм часом «другого хрещення Русі». Тільки нам — правнукам святого Володимира — слід сьогодні вчинити інакше. Нам мало будувати храми. Треба і вчити людей вірі. В епоху загальної писемності неосвіченість у питаннях віри набуває особливо страшних властивостей. Володимир робив те, що Бог йому наказав, те, що відчуло його серце. Він не помилився, але він жде. Що нащадки продовжать його працю, так, як композитор хоче, щоб його ноти були прочитані, розучені й талановито зіграні.

Протоієрей Андрій ТКАЧОВ

Отрок.ua