Послух — камінь спотикання

У сучасному світі все складніше стає виховувати дитину, основуючись на християнських цінностях. Адже звідусіль віють вітри змін, що руйнують моральні заборони та норми. Отже, все важливішим стає, щоб гучніше і сильніше звучав голос совісті, й виразнішим було розуміння, згідно з якими цінностями ми будуємо родину, виховуємо дитину.

І все ж, намагаючись жити “по-православному”, ми часто-густо перегинаємо палицю. Наші діти, та й ми самі починаємо “зав’ядати” за захисними стінами “правил і заборон”. Уподібнюючись досвідченому архітекторові чи стратегу, важливо, вибудовуючи звід сімейних законів або тактику “військових дій”, враховувати не лише силу природних стихій або потугу ворога, але й наші потреби та можливості. Особливо наймолодших. Надто коли настав час “зміцнити стіни” — період посту.

Піст як моральний вибір

Протоієрей Олексій Уминський, розмірковуючи про те, як підготувати до посту дитину, ﾿ропонує розмовляти з дітками приблизно так: “Подумай, любий (люба), що ти готовий принести в жертву Христу. Подумай і виріши сам для себе, нехай це буде твоєю маленькою таємницею — що ти принесеш Христу? Що ти зробиш для Нього? Від чого ти можеш відмовитися? Як ти можеш себе виправити? З чим ти спробуєш справитися у своєму житті, щоб зрозуміти, що ти дійсно робиш це заради Бога?” Адже суть посту — жертва заради Христа, покликана морально нас виховувати і підносити над власними пристрастями. Тому в піст особливо гостро постає проблема морального вибору самої дитини. Таким вибором стає ще й особиста міра послуху. Вибір за дитиною, але умови для неї створюємо ми, батьки. І крайнощі часто трапляються також у нас. Тому важливо прослідкувати за собою: допомагаємо ми дитині здійснювати свій моральний вибір чи ні?

Метод наказів

Часто в сім’ях можна спостерігати, що ідеал послуху прирівнюється до армійської дисципліни. Нам іноді хочеться, щоб було так: батьки сказали, дитина відразу виконала. Але ﾽаші діти так не живуть. Вони хочуть, щоб їх вислухали, зрозуміли, хочуть показати, як вони вміють, хочуть обговорити і розібратися, але... Час... Його завжди бракує. Тому легшим й логічнішим здається армійський принцип: “Накази не обговорюються”. Так ми часто розуміємо послух. Діти протестують по-різному, хтось активно, хтось пасивно, бронхітами та колітами; хтось замикається у собі й чомусь перестає чути батьків. Але ж у слові “послух” корінь — “слухати”, а значить і “чути”. Чи відбудеться це, залежить і від нас. То чому ж метод наказів часто не спрацﾌовує?

Причини непереконливості методу

Перша причина — тотальність стратегії. Жодна життєва стратегія не може бути тотальною, тобто застосовуватися майже в усіх випадках. Про це добре сказали святі отці: намагайтеся обирати серединний шлях. Ще він називається царським. Це метод виваженості, розмірковувань, продуманості. А тотальний підхід “Я сказав — ти зробив” досить простий і не вимагає особливих енерговитрат, особливо коли стільки справ і все треба встигнутﾸ. Але його можна застосовувати лише у надзвичайних випадках і за попередньою згодою. І, звичайно, домовлятися марно, якщо це трапляється часто.

Друга причина — нерозуміння стану дитини. Якщо не звертати уваги на емоційний стан дитини, а враховувати лише зовнішню необхідність, то пріоритетом завжди буде “треба”. При цьому особисте “можу” взагалі не враховується. В результаті дитина отримує установку: “Ти повинен, навіть якщо ти не можеш. Навіть якщо у тебе немає сил”. Це стає життєвим сценарієм. Така людина завжди буде надриваﾂися у спробах тягти те, що тягти у принципі неможливо. При цьому вона не розумітиме, чому не вийшло, а відчуватиме почуття провини, адже вона так і не зробила те, що повинна. Звичайно, батьки не розуміють, що дитина не може. Психологи кажуть: “не бачать” дитини. Батьки не бачать, що дитина засмучена, що у неї просто не сформовані психологічні сили для цього завдання або для того, щоб бути постійно “під рукою”. При цьому інтелектуально дитина може бути досить розвинена. Однак у самої дитини відсутня спромога висловити свій стан. Вона може ромірковувати ﾿ро особливості ґрунту в Австралії, але не вміє розрізнити власні емоції і не розуміє, як вони називаються. Тож питання: як можна керувати тим, що не описано, що не названо і що не розрізняється? Адже керуємо ми собою через мислення, а мислимо категоріями, поняттями, зокрема й символічними. Якщо ми щось для себе не сформулювали, це не може бути нами осмислено, і, як наслідок, ми не розуміємо, що з цим робити. Тобто дитина, не називаючи свої стани, не може ними керувати, а мама, не називаючи стан своєї дитини, не може керувати нею. Тоді виникають ситуації, напрﾸклад, такі:

— Я просто сказала синові, щоб він зателефонував бабусі та привітав її зі святом. А він розплакався. Мене це вивело з рівноваги.
— А що він робив до того, як ви до нього звернулися?
— Байдикував.
— Це як?
— Сидів і дивився в одну точку.
— А яка поза була у нього, вираз обличчя, Ви бачили?
— Здається, плечі і голова опущені. Вираз обличчя? Кислий якийсь.
— Схоже, що він переживав щось сумне?
— Так, я згадала. Він казав мені, що в школі над ним кепкувало якесь дівчисько. Але я й не думала, що це так важлиﾲо для нього.

Вдома мамі вдалося з’ясувати, що син засмучений уже не один день через шкільну подію, але сам не розуміє, що з ним відбувається. Дітям потрібна наша емоційна підтримка та співчуття. Якщо цього немає, вони емоційно відгороджуються від дорослих. Тоді на дитячих малюнках можна побачити різні об’єкти, вміщені в кола, овали, квадрати, що захищаються ними від інших фігур. Звичайно, домовитися з такою дитиною дуже складно.

Третя причина — відсутність енергії для виконання обов’язків. Існує сумний жарт: “Спершу батьки вчать дітей ходити і говорити. Потім — сидіти і мовчати”. Вдома, у школі, на вулиці дитина постійно чує: “Не бігай, не стрибай, помовчи, посидь!” Так дитина вчиться сама себе стримувати. Але якщо це відбувається постійно, то дитя засвоює: “Енергійність, рух злить оточуючих. Це небезпечно”. Потім таке рішення переходить у підсвідомість і щось змінити самостійно фактично неможливо. В результаті ми маємо дитину із загальмованою енергією, іноді це нагадує безвольність. Адже заборонено бажання фізичної активності, тобто загальмовано вілﾌне волевиявлення. Проте такі діти можуть бути дуже розумними й начитаними. Звичайно, причина в нашому способі життя. Часто дітям гуляти ніде та й ніколи. Однак важливо це враховувати, плануючи для дитини можливість дати волю енергії, і не погіршувати ситуацію постійними осмикуваннями, зауваженнями.

Уявіть, якою б ви хотіли бачити дитину років через десять? Як би вона мала вирішувати життєві проблеми? Чи була б енергійною, активною, творчою і самостійною? Якщо так, то їй потрібна для цﾌого її активність, творча енергія і можливість брати на себе відповідальність. І для цього нам потрібно надавати дитині можливість творити, припускатися помилок (у межах розумного, звичайно) і бути активною. Важливо частіше розмірковувати над запитаннями: “Що я роблю для того, щоб моя дитина стала такою, як я хочу? Що я роблю для того, щоб моя дитина не стала такою, як я хочу?”