Священик, який 25 років життя віддав Зазим’ю

Історія не стоїть на місці, Господь Своєю промислительною десницею направляє долю кожного Свого творіння. Був у нашому селі священик, який прослужив настоятелем храму 25 років. Цього року 30 березня виповнилося 100 років від дня народження о.Кирила, а 25 квітня - 25 років з дня його смерті. Всі, хто його пам’ятають, з великим задоволенням розкажуть, наскільки він був позитивною людиною, приємним і цікавим співрозмовником, справжнім пастиром. Пропонуємо читачеві ознайомитися зі сторінками біографії цього чудового настоятеля храма.
Священик Кирило Омел’янович Булавчик народився 30 березня 1909 р. в с. Свором’є Остерського повіту Чернігівської губернії у родині селян ремісників. Батьки були віруючими, священиків у роду не було. З батьками любив ходити до храму. У зрілому віці о.Кирило частенько згадував історію з дитинства, з якої почалось його бажання стати священиком.

Коли він ще хлопчиком випасав корови на пасовищі, бувало зробить з залізної банки кадило і давай кадити навколо копиці з сіна зі співом «Господи, помилуй!» Люди сміялися, а батько Омельян жартував: «Нехай грається дитина – заодно і комах відганяє!»

Сім’я жила дуже бідно, хоч і була роботяща. В домі було дуже багато книжок, в тому числі і церковних. Закінчив він початкову школу (4 класи), а потім, як і більшість сільських жи -телів, працював столярем, кожем’яком, бондарем. Юний Кирило любив багато читати. Улюбленою книгою хлопця була “Кайдашева сім’я”, він вивчив її на пам’ять і далі на протязі всього життя міг в будь-який момент її переказати. Любив читати “Кобзар”, також не мало знав творів Шевченка. 4 лютого 1931 року одружився з Левковець Марфою Мартинівною.

В кінці 30-х років рідні помітили, що Кирило дуже часто почав їздити до Києва, особливо на великі церковні свята. Виявилось, що він ходить на службу до Володимирського собору та на Подол, зустрічається і розмовляє зі священиками. А одного разу перед самою війною він зібрав свою сім’ю і сказав, що збирається стати священиком, навіть поздавав всі іспити. В сім’ї його бажанню не заперечували. Так він став священиком. Не встиг молодий ієрей почати своє священицьке служіння, як його забирають на фронт. Дивна річ – священик з рушницею, але якщо згадати безбожну владу, яка тоді була, то стає зрозумілим, що святого для безбожників немає нічого.

Коли о. Кирило розповідав про війну, маленький внучок питав:
- Діду, а як же ти стріляв на війні з рушниці? Священик відповідав:
-  Та от так, внучок, помолюся Господу Богу, закрию очі і стріляю в небо...
- Діду, так ви ж могли пташку поранити!

Божим промислом о. Кирило залишився живим. В Гомелі він потрапив у полон з якого під час грози вдалось втекти разом з кількома полоненими. Йшов пішки. Повернувся до сім’ї в 1943 році. Київ ще не був звільнений від німців. Будинок спалиﾻи німці, тому сім’я, побоюючись фашистів, переховувалась в лісі і жила в куріні. Одразу після поверненя він пішов в місцевий військомат відмітитись, розповісти про полон і якщо того потребує держава, готовий знову піти на фронт. Але в військоматі сказали, що війна вже іде до свого завершення. А от тут потрібні священики, на цілий район немає ні одного і краще буде, якщо він залишиться служити у с.Воропаєві.
На першу службу в Воропаєві зібралось дуже багато люду, чи не з усіх околись і сусідніх сіл, подивитисть і послухати молодого священика.

Незадовго до визволення Києва у сім’ї священика сталась трагедія. У жовтні того 1943 року від снаряду загинув його син Сергійко разом з двоюрідною сестрою. Тяжко священику було служити панихиду по своєму сину. Тяжкий хрест -втрачати власну дитину.

Після завершення війни о.Кирила направили до с.Хотянівка. Тут він власноруч будує дерев’яний храм в честь святителя Миколая. Село Хотянівка на той час було не велике і тому священик Кирило, щоб прогодувати сім’ю, займався рідними ремеслами: бондарством, столярством, кожемяцтвом, риﾱоловством. У вільний від богослужіння час можна було побачити, як він допомагає комусь із односельців будувати будинок. Кажуть, відмінним був майстром. Працювати він не соромився і тому, мабуть, о.Кирило користувався великою повагою серед місцевого населення. Ніхто не соромився вінчатися чи хреститися у нього. Час від часу серед гостей священика можна було помітити викладачів і студентів Семінаріі, інших священослужителів. Вони приїздили, щоб відпочити, поспілкуватись з цікавим священиком в серці чудової природи.

Хотянівка знахоﾴиться на березі р.Десна, яка майже щовесни щироко розливалася і підтоплювала багато сіл. У батюшки був власний човен для риболовлі. Після тривалої лютої зими навесні танув лід. Отець Кирило частенько любив спостерігати за Десною, коли по ній починав з тріском йти лід. Бувало, сядуть біля нього діти і він їм розказує: «Погляньте, дітки, на ці крижини, вони дуже схожі на хмари, що пливуть по небу – так само підштовхують одна одну. Вони всі між собою пов’язні тому, що в них один Творець.»

В Зазим’є батюшку перевели в 1949 році перед Пасхою. Зазимці запам’ятали його як авторитетного пастиря з сильним гарним голосом: «Бувало, як скаже слово на проповіді, так в саму душу западає,» - говорить Петро Яковенко.

По характеру о. Кирило був дуже доброю людиною, відкритим для всіх і відзивчивим до будь-якої нужди. На той час до складу Зазимської парафії входили, крім Зазим’я, ще й Погреби, Пухівка і Рожівка. Бувало й так, що треба було йти пішки, навіть в негоду, в ці села, щоб помолитись за хворого чи похрестити новонародженого.
На початку 50-х років отець настоятель отримує диплом Київської Духовної Семінарії.

При протоієреї Кирилі був відремонтований і освячений правий приділ храму в честь Св.Архистратига Михаїла. Був організований сильний хор під керівництвом Степана Приходька, якого прозивали Сорокою. В Зазим’ї батюшка прослужив 25 років, на протязі яких не стільки він став частиною села, скільки село стало частиною його душі Його поважали навіть вчителі Зазимської школи, тим більше, що єдина дочка Мотрона гарно вчилася. Парафіяни були вдячні своєму священику за його доброту. Але знаходились і “добродії”, які заздрили авторитету о.Кирила.. Це і стало причиною його переводу в 1974р. в с. Бзов, потім в с.Підгірці Київської обл. Обухівського р-ну. Так він прослужив ще 10 років, а 2 березня 1984р. «настоятель Михайловской церкви села Подгорцы Обуховского р-на Киевской обл. протоиерей Булавчик Кирил Емельянович, согласно прошению, увольняется за штат».

Батюшка був тяжкохворим. 25 квітня 1984 р. він помер від раку шлунку на Світлій седмиці. В похороні брали участь сﾲященики, з якими він товаришував: о.Василій Возний, о.Володимир Левчук, диякони: о.Миколай Хоменко і  о.Миколай Климчук, а також численні прихожани і друзі. Захоро не -ний на зазимському кладовищі.

За усердне служіння о.Кирило отримував нагороди від духовної влади: в 1947р. отримав набедреник, в 1978р. - грамоту від митрополита Київського і Галицького Іоана, в 1950р. нагороджений скуфією, в 1953р. отримав камілавку, в 1956р. - право носіння жовтого протоієрейського хреста, а в 1967р. - сан протоієрея. Зі святими упокой, Христе, душу усопшого раба Твого ﾿ротоієрея Кирила.

Вічна тобі пам'ять, служителю Божий!

диякон Анатолій СЛИНЬКО